Ексклюзиви
Понеділок, 01 січня 2018 19:00

"Львів'янка тримала вдома на підвіконні павука "чорну вдову" - фіналістка "Новели по-українськи"

"Львів'янка тримала вдома на підвіконні павука "чорну вдову" - фіналістка "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Каракурт" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Оксани Мазур.

Авторка народилася 1976 року у Львові. Закінчила УкрДЛТУ (кафедра дизайну). Працювала художнім редактором у видавництвах. Викладає художні дисципліни (рисунок, живопис, основи композиції, основи проектної графіки). Пише картини, еротичну поезію.

Повний текст:

Червневе сонце нетерплячими промінцями сипонуло по шибі і тонюній тюлі фіранки. Львівське сонце особливе, ніби підлаштоване під старосвітський норов міста, та нині озвались батярські нотки, і вже тарабанить у вікно польської кам'яниці, жагучим залицяльником зазираючи до кімнати за любкою.
Анна торкнулась босими ступнями нагрітого паркету, солодко потяглась, проганяючи сон, а коротенька сорочина гойднулась прозорою хмаринкою в такт, підскочивши вище нікуди. Жінка засміялась – мала секрет. У мальованих горщиках росли усі можливі рослини, які лиш витримували непросту енергетику господині, а на м'ясистому стеблі улюбленої чорної орхідеї ховалось плетене гніздо каракурта. Анна, як досвідчений інсектолог, знала, що самочка відбула останню, дев'яту ліньку, перейшовши в розряд наречених. На її чорному круглому черевці проступили червоні цятки готової до парування самки. Самки, готової до жорстокого збоченого бенкету комашиної Клеопатри.


Павучиху Анна принесла з лабораторії ще яєчком, упакованим в кокон, захованим в суху траву, помістивши делікатний вантаж в сірникову коробку. Поки їхала в маршрутці, думала, що якби пасажири, котрі грубо штовхались в тисняві часу пік, зачіпаючи дамську сумочку, могли уявити собі, який смертоносний екземпляр подорожує поряд. Куди там банальній отруті гадюки! Куди тим спазмам, конвульсіям і болю від зміїного укусу до наслідків зустрічі з делікатним тільцем "чорної вдови"! Анна усміхалась власним думкам, і грайливо розсипались сонячні зайчики від великих метеликових окулярів, лоскітливими комашиними лапками пробігаючи яблуками колін і краєм розпірки обтислої спіднички. А Львів змовницьки підморгував вікнами кам'яниць, хто як не він знав і любив вдалі жарти і хитроплетені інтриги. Давнє місто скучило за часами свого парчевого Ренесансу, воно хотіло хоч натяку на провокацію. Зрештою, павуки ніколи не нападають першими, як професійний інсектолог Анна це чудово знала.


Так і почали жити удвох поміж орхідей, фізалісу і каланхое. Щоранку Анна з горнятком кави всідалась навпроти вазону, куди підселила квартирантку. Опісля чесала густенну гриву попелястих кучерів незвичного перлинного вальору, що творив вбивчо-елегантний образ вченої спокусниці, інтелектуалки з двома дисертаціями за тонким абрисом плечей. Сірі очі приховувались тонованими скелками окулярів; як же личило Анні наукове екіпірування, які ж неоднозначні емоції викликала в чоловіків думка, що довгонога краля в броні ділового костюму зі смужкою краватки, недбало приспущеної у викоті піджака, має справу з різними комахами, вміло препарує їх беззахисні тільця, безпристрасно коментуючи маніпуляції латиною, а гострий скальпель збирає отруту, оно блищить на смертоносному лезі.

Хто зна, про що думає, розглядаючи співрозмовника в барі за склянкою текіли, хто зна, чи нема за мережкою лівої панчохи того скальпеля, бо нащо одягати такі підбори і чорний шов від обцасу стрункою довжиною ноги, нащо все це, як не мисливські хитрощі; то що ж небезпечніше у цій сніговій королеві: гостре лезо, прозорий трикутник білизни під офісною строгістю чи таки краватка, що нею можна зв'язати руки жертви… І лише древній Львів знав про Анну правду, лише йому довірилась, як найкращому коханцеві, що зумів торкнути не тільки струни тілесні, а й глибину душі.


Анна в аспірантські роки навчилась легкості життя у комах. Первинними є інстинкти, примітивні і незабруднені вишколом умовностей, непідробно щирі, без гри у манери і мораль. Хочеш їсти – їж, хочеш спати – спи, хочеш сексу – не довішуй балаканини про почуття і відповідальність. Їх не існує. Принаймні, в тому романно-серіальному варіанті для домогосподарок. Комахи їдять, коли голодні, засинають при втомі, вступають в інтим, як підходить час. І жодної фальші. Жодних обітниць.
Анна стала ідеальною комахою: граційною, швидкою, безпристрасною, привабливою для потенційних женихів. Феромони були невідпорними навіть на великій відстані, що ж казати, як нахилялась вділити слова, а холодні пружинки кучерів легко ковзали щокою співрозмовника… Маленькі кисті рук, тонкі пальчики і, дисонансом, – хижо вигнуті нігті з металевим блиском манікюру, завжди лише срібного, щоб остаточним штрихом у сніговий образ крижаної королеви. Матки.


Так тяглось роками. Жодних емоцій, жодних прив'язок. Не давала обіцянок і сторонилась їх приймати. Часом, неквапно прогулюючись вузькими вуличками рідного міста, особливо коли травнева пелюстяна заметіль духмяним килимом рівняла шрами бруківки, незручної для тонких обцасів, чи в передноворічний час, як сніжинки вальсували в німбі кованих ліхтарів, а святкові вітрини крамничок переливались райдугою льодяників, ялинкових прикрас чи різдвяних шопок, таки відчувала заштрик під серцем через якусь незаповнену прогалину життя, але то швидко минало. Львів не напружував Анну, вганяючи в рамки, він поважав її рішення мовчазним спільництвом темних брам і гострих готичних шпилів.
Так було.


До зустрічі з Ним. Чи вирізнявся поміж іншими – не факт. Просто врешті мало статись, бо так завжди стається рано чи пізно, хоч би і раз за всеньке життя. Принаймні з тим, у кого кінцівок менше, аніж шість. Жінка закохалась.
Вона готувала легкі сніданки і вишукані вечері, лежала, поклавши голівку на Його плече, заплющивши очі і дихаючи в унісон серця поруч, переплітала свої пальчики з пальцями чоловічими, соромлячись хижого манікюру, розмазувала міцним тілом мед, а потім злизувала, фанатіючи від реакції, навіть почала писати вірші. Анна стала слабкою. Лялечка прорвала кокон, явивши тендітні крильця метелика із золотавим напиленням поміж прожилок. Аби не наткнутись на грубі руки.


Але…
Він покохав іншу. Анна все зрозуміла, доктор наук як-не-як. Щезла в свій розірваний кокон – нічого, підлатає, перезимує личинкою і відродиться знову, лиш не метеликом. Є більш пристосовані форми життя.
Навесну Анна принесла додому каракурта. Наперед не знала, чи самка, але інтуїтивно сподівалася цього. Як павучатко прогризлось хеліцерами в світ, Анна перестала зачиняти вікна в квартирі. Павучок мав полювати, мошки мусили прилітати. Ланцюжок живлення в природі – жодних емоцій, чисті інстинкти. Самка проходила свої дорослішання ліньками, врешті її чорний животик вкрився червоними плямами, що сигналили до спарювання. Без зобов'язань.

А Львів враз зітхнув у передчутті розлуки. Крила Анни вже не поміщалися у вузьких проходах плутаних вуличок, вони виросли надто стрімкими для розміреного провінційного життя, надто яскравими для барокової ліпнини порталів. Львів відпустив Анну як мудрий чоловік, лиш по її від'їзді дощило довше і затятіше, аж старі ринви захлинались небесними слізьми.
Колеги на роботі захоплювались крижаною скульптурністю краси Анни, дослідницькою роботою – жодна наукова конференція в Україні і за кордоном не обходилась без її блискучих доповідей, популярні журнали повнились глянцевими фото дами з гострим скальпелем погляду з-під дужок окулярів. Вловити нечасту посмішку було для папараці на вагу золота.
Час злітав. Дні, місяці, роки.


Таки доля закинула додому на коротку мить.
Блукаючи розімлілим містом, в котрому так давно не була через легку провінційність, що вже не пасувала її статусу, Анна зайшла в кав'ярню – літня спека просила холодної мінералки. Примостившись за столиком, просто спиною відчула погляд. Він кликав, просто благав обернутися. Обернулась.
У комашиному світі все просто. Назагал є різниця між самками і самцями, але в межах виду аж таких коливань зовнішніх відмінностей, як у людей, нема. Всі по стандарту, всі рівні. Чи є старість в класичному людському розумінні, важко сказати. Навіть лупи не здатні представити це в адекватному еквіваленті. А зараз Анна побачила легкі, ще зовсім непевні, але безжальні мазки відцвітання на обличчі того, хто колись вивільнив з неї метелика. Того, хто струсив пилок грубою рукою. Отого. Що покохав іншу.


Чоловік підійшов до столика, спробував усміхнутись. Привітався і спитав дозволу сісти. Дозволила. Сів. А потім почав говорити. Слова бухали силою нестримного потоку, їх було так багато, аж втратила суть говореного, от лишень неперервний шум збуреної води, а в ній каміння, повалені дерева і каяття. Він просив вибачення. Не за те, що знайшов іншу, не за те, що зраджував, а за те, що в останню їх зустріч звинуватив у всіх гріхах аби полегшити власне сумління. Оце муляло. Оце кричало про прощення. Анна мовчки дивилась в рідне колись обличчя і дивувалась: невже саме Він став особливим у її розміреному житті, де керувалась незамуленими інстинктами, як істинна дитина природи… Звісно, роки нікого не красять. І раптом стало смішно. Сміх нечемно перервав ношену роками сповідь співрозмовника, сміх наростав вулканною лавою, сміх перейшов у нестримний регіт, аж сонні офіціанти злякано виструнчились за високою барною стійкою.


Коли Анні попустило, вона нахилилась до мужчини з тією грацією, що не можна навчитись, це закодовано генетично у кішок, комах і деяких жінок. Її крижані сірі очі вперлись гостряком скальпеля, а слова округло зависали в повітрі. "… це все несуттєво, розумієш? Вибачено і забуто. Єдиний момент, котрий таки не прощу ніколи, – наш останній секс. Ти кохався зі мною, думаючи про іншу. Ти кохався з жалощів, страху, з примусу. Як завгодно, лиш не з бажання. Хай не було любові, але на бажання я завжди заслуговувала. Ти принизив мене цими імітаціями фрикцій, о, як це по-людськи – брехати на рівні інстинктів". Анна раптом легко торкнулась руки ошелешеного мужчини, випадково дряпнувши нігтем зап'ястя. Маленька червона цятка з'явилась, швидко бліднучи просто на очах.


Анна повагом встала, востаннє глянувши в абсолютно тепер чуже обличчя, розвернулась і пішла на захід сонця. Якщо довго живеш з кимось – набираєшся його звичок. Каракурти нестримно чекають ночі. Ніч прекрасна, ніч вивільняє інстинкти, ніч дарує свободу, ніч забирає життя. Чужі життя. Чорна вдова ніколи не нападає першою. Ніколи. Просто не варто її провокувати.
Чоловіка в кав'ярні за столиком раптово кинуло в холодний піт. Кольнуло серце. Ні, в жодному випадку, то була не любов. Навіть не каяття. То був обширний інфаркт на фоні інтоксикації.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

16 грудня у київській книгарні "Смолоскип" відбулось нагородження переможців конкурсу "Новела по-українськи" від журналу "Країна". Проводиться з 2013 року. Цьогоріч дія твору мала відбуватися в сучасному українському місті. Організатори отримали понад 300 текстів. У фінал пройшли 15 авторів.

Зараз ви читаєте новину «"Львів'янка тримала вдома на підвіконні павука "чорну вдову" - фіналістка "Новели по-українськи"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода