Це добре, слава Богу.

Велика роль в тому, що перекриті канали дешевих заїжджих антреприз, які були колись в Україні. Раніше склалося було враження у нашого глядача, що гастролі з Росії - це класно, а свої - це щось таке. А виявляється, усі зрозуміли, що є дуже хороша молода режисура, молоді актори, талановиті вокалісти - свій театр є дуже сильним. Люди прийшли подивилися в театр постановки, порівняли і сказали: вау, класно. У нас гарний продукт.

Друге: український театр сьогодні став вільнішим, став більше пробувати експериментувати і виходити за рамки зашореності. Далі: український театр став більш технічно оснащеним, що дозволяє робити певні якісні проби. Мистецтво взагалі має бути в русі, в пробах.

Те що сьогодні пішов ренесанс українского театру, це двосторонні рухи - глядача і театрів. Тому що глядач теж подорослішав, теж повернувся свій до свого по своє.

Вона справді писалася на злобу дня, і спроби навіть були інколи якоїсь іронії, так як це робив Офенбах, засновник жанру оперети у Франції. Але оперета є дуже складним жанром. Те, що в радянські часи її трохи прибіднили, опустили до пустого виду мистецтва, то це заслуга тих людей, які не мали смаку. Я, як глядач, якби подивився опереточні арії з того часу, наприклад, в ютубі, ніколи не прийшов би в театр. Оперета вимагає смаку хорошої якості. Це жанр, який поєднує різні види мистецтва і потребує великої підготовки. Не просто - пішли подражнили когось і все, так, як це було в радянські часи.

Чому ні. На сьогодні театр оперети вже давно вийшов за рамки оперети. Це театр широкого профілю. Я взагалі хотів би перейменувати її в просто Музичний театр або в Театр оперети і мюзиклу. У нас в репертуарі сьогодні дуже багато є мюзиклів. Але оскільки наш театр єдиний в державі має назву театру оперети, ми її змінювати не стали. Ставимо оперету, оперу буф, мюзикли, музично-драматичні вистави, навіть драматичні вистави. А ось була постановка "Марусі Чурай" - це просто лірична поема, яка взагалі не має нічого до оперети. Тобто це експериментальний театр у музичному напрямку. От ми зробили оперету з Олегом Скрипкою "Зачаровані весною". Граємо його музику, світову музику. Це кардинально інший взагалі напрямок.

Так працюють європейські театри. Я спочатку відкрив камерну сцену Театр у фойє і там почав грати опери-буф, тобто комічні опери: це інша модель взагалі спілкування з глядачем. Актор з глядачем поруч сидять за столом при свічках і за келихом шампанського. Це вже не класичний театр, де всі ми в залі сидимо і навіть не говоримо.

Був випадок навіть, що раз до нас прийшла пара молода і сказала: "Хочемо винайняти ваш театр з виставою "Звана вечеря" Жака Офенбаха, тому що у нас річниця весілля". Виявляється, вони в нас у театрі на цій виставі познайомилися. Тож ми на замовлення грали її для них знову.

Я розумію, що мені треба взяти глядача якоюсь незвичністю. Але окей, як взяти ту молодь, яка сьогодні вихована кліповим мисленням, яка знає дуже багато сучасної мюзиклової музики, на опереті? А ніяк. Таким чином ми просто почали ставити мюзикли і притягнули різного глядача.

Далі ми почали робити багато шоу, наприклад, вечір мюзиклу чи до дня закоханих якийсь проект. Ми почали робити симбіоз і кожний раз брали нові музичні номери, нові прем'єри. Публіку ми взяли тим, що це нова музика, яка ніколи раніше не звучала на території України. Ми її аранжували самі, без нотного матеріалу, оркестрових голосів, партитур. Таким чином створили лабораторію нової музики для себе. Дуже багато продукуємо популярних речей у світі, наприклад, вони звучать під симфонічний оркестр у нас вперше. Всі знають, що в опереті можна отримати багато різного.

 

Таким чином ми вийшли за рамки, бо в нас склалися дуже тісні стосунки з деякими країнами, з Румунією, Литвою, Польщею, Німеччиною. Нас запрошували на фестивалі. І ми зрозуміли, що мусимо створити якийсь проект, який би ширше говорив за театр - не просто як театральна постановка, а як об'єкт культурної дипломатії. Виник фестиваль Офест - Оперета Мюзик фест, який проводиться в Бучі просто неба на Співочому полі. Вперший рік приїхали 10 країн, тепер по 15 приїжджають. Ці люди бачать наш театр як театр великих можливостей. 16 червня у нас буде відкриватися нова сцена – експериментальний майданчик для молодих режисерів і для акторів, які хочуть самореалізуватися.

У приміщенні нашого театру оперети свого часу був Троїцький народний дім. Тут був створений перший український національний театр під орудою Миколи Садовського і Марії Заньковецької. Тоді були дуже чіткі традиції українського театру. І ми почали робити всі постановки українською мовою. Ми навіть почали робити переклади з мови оригіналу на українську мову. Всі постановки за мого періоду є україномовні.

Далі ми відновили засновану Садовським традицію відкриття сезону 15 вересня. Це такий звязок через століття.

Ми створили український мюзикл Welcome to Ukraine, на музику українських композиторів, під наше лібрето: молодий хлопець в інтернеті знайомиться з дівчиною-француженкою, він запрошує її в Україну, і починає відкривати їй Україну через ритуали, через свята.

Але найбільшою традицією, яку вдалося зробити, це відновлення справжнього українського ігрового театру. Весь український театр мав дуже велику мелодичність і основу пісенності, є музично-драматични в основному. Тому що природа українського мелосу - це пісенність. Актори мають вже добре грати як драматичні актори і дуже добре співати як оперні співаки. У цьому поєднанні саме є повернення до традиції, до джерел українського театру. Ми б не пішли сьогодні в стилістику тільки бродвейського театру, тому що це вимагає серйозного технічного оснащення, яке український театр поки що не має.

Сьогодні наші декорації в дуже хорошій якості. Інше питання, що машинерія, технічне оснащення українських театрів бажає кращого. Коли ми робили реконструкцію, мені вдалося зробити звук якісно новий. Ми сьогодні маємо один з найкращих пультів, який існує в Європі. Такий є в Леді Гаги. Це не те що я, як жаба, своє болото хвалю, а це дійсно правда. Звукове обладнання - це моя така гордість велика.

Період 2014-2015 років був складний, а зараз вже, в 2016, 2017, 2018, трошки кращий. Але на постановки я шукаю спонсорів.

По-різному. Ми співпрацювали з французьким банком Креді Агріколь. Ставили французького драматурга, і вони таким чином підтримали нам постановочно. З Епіцентром ми створили "Звуки музики" Роджерса. Повністю вони профінансували цей проект. Тому що ми були перші, хто отримав ліцензію з Англії, з України взагалі, і тема дуже актуальна: анексія Німеччиною Австрії, легко провести паралель з анексією Криму. Ми навіть порівняли Гітлера з Путіним. Думаю, глядач зрозумів серйозність цього проекту.

Просто переконуєш спонсорів у тому, що вони мають допомагати мистецтву. Але це зараз дуже складно, тому що кожний нарікає на війну, на те, що економіка стоїть і, вибачте, самі тут ледве виживаємо. А великий бізнес в театр не йде, його задача - вкрасти. На жаль, у нас сьогодні немає соціально відповідального бізнесу, який би розумів, що класичне мистецтво треба як флагман взагалі в Україні нести. Я думаю, що зараз мистецтво має бути флагманом.

 

Я думаю, що проектний театр має місце бути, але він не може замінити репертуарний театр. В кожній цивілізованій країні є репертуарний театр, який дотується державою. То в нас за законом про театр і театральну діяльність всі театри є в принципі неприбутковими. Тому субвенція має бути велика.

Я за те, щоб був проектний театр, а хто заважає сьогодні його створювати? У нас близько ста недержавних театрів. Це і є ті проектні театри.

Друге питання, що якщо би була відкрита грантова політика на проектні театри, це, можливо би, створило дуже серйозну високу конкуренцію, і державний сектор театральний трошки би по-іншому зажив, тому що сьогодні театр працює не на комерційній основі, а я переконаний, що театр має мати дуже хорошу віддачу комерційну.

Хибно думати, що його немає. Якщо ми подивимося на рівень наших акторів, на вокальну підготовку, а також приїдемо в Європу, відкриємо там програмку, то побачимо дуже велику кількість українських вокалістів, які саме там створюють так званий європейський театр. От у мене працює головним художником Олександр Білозуб, який сьогодні творить європейський театр в Будапешті. Багато наших талановитих співаків запрошені за кордон. Хіба це не європейський рівень? Друге питання, шо в нас немає європейського рівня технічного оснащення театру.

Я щойно повернувся з Плоцька. У 1812 році був там побудований старий театр. Зараз вони зрівняли його з землею і побудували сучасний театр, з широкими коридорами, великими гримерками, великими репетиційними залами, карманами для складування декорацій. Може, декілька театрів в Україні можуть похвалитися тим же. Ляльковий театр на Грушевського, 1 - фантастична будівля. Національна опера має можливості такі, що не горюй. Новий театр на Подолі. Але всі інші наші театри такого сильного технічного оснащення не мають.

 

У нас сучасний театр, де чи не найбільше молоді працює взагалі серед усіх київських театрів. Раз у місяць я проводжу конкурси, набираю акторів. У нас на 95 відсотків поміняний хор - це молоді люди. Балет майжн на сто відсотків. Вокалісти - те саме.

Як може бути конкуренція між 18-літнім співаком і 60-річним? Її не може бути. Вони знаходяться в різних нішах, у різних вагових категоріях. Має бути нормальний взаєморозвиток молоді і старшого покоління, і зміна поколінь. Конкуренція серед більш молодого покоління акторів, звичайно, присутня і дуже жорстка. Навіть коли претендентів на роль двоє. Хтось витримує конкурс, а хтось ні. З кимось закінчується контракт, і ми кажемо "до побачення".

Так, і це не добре. Україна постачає кадри для Європи. Ми тут їх вчимо за свої гроші, вони їдуть туди і навіть не згадують неньку Україну.

Ну вибачте, будь ласка, сьогодні а Естрадно-цирковій академії після третього курсу вже ніхто в Україні не працює. Їм легше, тому що не потрібно мови знати. Вокалісту теж легше, якщо це опера, наприклад. А драматичні актори за кордон не їдуть. Мовний бар'єр. Якщо вони і знають англійську мову, все-одно у них акцент.

Я думаю, що має бути певний зв'язок. Якщо люди навіть їдуть туди, сто відсотків має бути прописано в контракті, що вони мають ідентифікувати себе з Україною. Ми тоді будемо відкривати афішу і бачити: цей співак з України, клас! Це перше.

Я вважаю, що має бути закон, за яким людина повинна хоча б 3-5 років відпрацювати на батьківщині. У Польщі, якщо актор їде працювати за кордон, платить 10 відсотків від заробленого там своєму театру. Хоч щось має залишитись в Україні. Люди добрі, у мене та ж сама історія. Як тільки візьмеш актора, підготуєш, він тут має безплатних тренерів, концертмейстерів, оркестрантів. І тут наловчився, оп, поїхав.

Торік ми проводили міжнародну конференцію Опера Європи. Приїхали сюди 166 керівників оперних музичних театрів світу. Був конкурс. Двоє молодих людей, які до мене тільки прийшли, перемогли на цьому конкурсі, і їх забрали у Варшаву. Виявляється, я провів конкурс, а вони в мене забрали кадри.

Один бас поїхав в Німеччину зараз, до того баритони поїхали теж в Баварію, в Китай. Це мартишкин труд виходить. Виїжджають же найкращі. Раніше виїжджали взагалі топи. Там наші голоси співають. Має бути контрактна система, де вони зможуть подорожувати по всіх театрах, але все-одно вони повинні віддавати щось Україні.

В першу чергу для них важлива зарплата. Вони приходять і кажуть: ви розумієте, нам треба жити.

Ми маємо аншлаги, заробляємо, і ціни на квитки в нас немаленькі. Але практично все йде на утримання театру, на якісь закупівлі, на ремонт, декорації. Але розвиток я вбачаю в новітніх технологіях і нових постановках. Коштів для цього дуже мало. Постановок, власне, немало. У нас тільки в лютому було чотири прем'єри. А це крейзі просто повний. Ми справляємося вроді і робим вигляд, що всьо харашо, але, по великому рахунку, коштів недостатньо.

Театр - це велика модель держави, тому що він повязаний з культурою, з ідеєю, з літературою, з економікою, з виробництвом, зі сферою обслуговування. Це своє підприємство: самі шиємо костюми, декорації, ремонтуємо. Такі театри як оперний і музичний вимагають дуже великої кількості людей. На виставу є два, а інколи три склади акторів. На кожен треба пошити костюми, а фізика людей різна. Ми можемо пошити одну спідницю, але ліфи все одно два, бо це гігієна, це особиста річ. А тепер уявіть, театру треба пошити 300 костюмів, і то ж не просте коктейльне плаття. Ми на "Циганського барона" шили спідниці циганські, два сонця, називаються. 14 метрів шовку на одну йшло. Звичайно, це дуже дороге задоволення.

По-різному. Були й такі, які доходили до двох з половиною мільйонів. Наприклад, тільки на костюми у виставі "Маріца" пішло понад мільйон гривень. А є, звичайно, вистави, які можна і за 50 тисяч зробити.

Я цю ідею почав народжувати, коли став головою Спілки театральних діячів України. Спілка - страшний геморой на мою голову. Це забирає багато енергії, часу, а я людина відповідальна, не пофігіст якийсь там. Я хочу щось зробити. Тому для мене Український інститут театру - це нова модель управління українськими театрами. Він має займатися регуляторною політикою. Це має бути окрема інституція, як Інститут держкіно чи Інститут книги, яка займатиметься тільки проблематикою театру. Другими словами забирається з Міністерства культури відділ театральний і створюється інститут.

Він має дуже добре розуміти специфіку театрів. Ми не можемо сьогодні говорити про музичний театр і про ляльковий в однаковому ключі, або про камерний і драматичний. В дитячому театрі має бути педагог у штаті, а його нема. У мене балет, оркестр, хор, вокальний цех - це чотири окремих театри. А в мене штатний розпис такий самий, як в драматичному театрі. Куди це годиться? Нагрузка на моїх людей іде в 20 разів більша. Мені або зупинятися в розвитку, або перевантажувати людей. А я хочу розвиватися, я прагну розвитку. Додаткове навантаження може обурити актора. Він не завжди розуміє, чого я хочу, не розуміє до кінця сталкера, який веде його. І він не зобовязаний. Він в першу чергу дбає, щоб нагодувати родину. А в мене ідея. Я можу літати, бо я живу театром. Я зранку до ночі в театрі. Можу засидітися до другої ночі, а зранку о восьмій бути знову на роботі.

Інститут театру має піднімати статус театру в державі, його конкурентоздатність. Це не може бути так: тут поговорили, якісь спічі передвиборчі ляпнули і тут же забули.

 

Звичайно, забрати хліб у мінкульту доведеться. Таким чином розформовують міністерство. Тобто це має бути воля президента і закон. Я коли спілкуюся з депутатами, мене розуміють, підтримують, погоджуються. Я зараз займаюся тим, що хочу відмінити ПДВ для українських театрів. Писав стопи листів головам комітетів, депутатам. І тільки дві відповіді отримав: "все на часі" і "будемо розглядати". Прості шаблонні відмовки.

До мого приходу в театр було мінусове сальдо, ми зараз почали його збільшувати і перевиконали план навіть. Стас Жирков у театрі "Золоті ворота" змінив багато, в Молодому театрі - Андрій Білоус показав за десять років дуже хороший результат. Ось вам і поєднання митця і хорошого менеджера. Це європеська модель, коли людина одна несе відповідальність. Комусь це вдається, комусь ні. Я якось природно це поєдную: організовую і репетиційний, і виробничий процес.

Хочемо багато. Ми створили навіть проект Дитячий квест в театрі. Йому вже рік, і він став успішним. Ми створили Арт фойє. На другому поверсі у нас щомісяця окремі художники виставляють свої картини. Вчора відкривав свою виставку Іван Марчук. Я тяжію до того, щоб театр працював як соціально-культурний інститут. Це не те що людина прийшла в театр, випила каву, подивилася виставу і все. Я маю зачепити глядача ще чимось. Естетизацією. Моя модель: естетика породжує етику. Ти повинен людині створити гарний офіс, щоб вона давала результат. Наші музеї і театри мають бути найкращими, тому що вони в публічній сфері працюють. А публічна сфера формує людину.