Сталіна боялися мільйони, а він не міг самотужки сходити в туалет - Степан Процюк

Важливе місце займає музика. Червоною ниткою проходять радянські бравурні пісні. З кожного репродуктора лунало: "Я люблю тебя, жизнь" Георга Отса. А в цей час голод, репресії, поля всіяні трупами. Кожна людина, якщо почує подібні мелодії сотні раз, піддасться та повірить. Це був ідеологічний гіпноз. Один із ідеологів каже: "Музика, незрозуміла радянському народу, не потрібна". Пропаганда вимагала оптимістичне. Боронь Боже хоч один сумний мотив. Це виглядало, ніби інша планета. Та на багатьох подіяло та досі маємо наслідки корозії української душі.

Зараз ми прекрасно знаємо, що українських митців залякували. Але не тільки. Загалом режим діяв методом батога і пряника. Деяких художників купували, надавали комфортні умови для життя. Так теж легко контролювати.

Один з головних героїв - композитор Федор. Входив до Спілки, був відомим та мав статус. Зраджує собі. Не може відмовитись від достатку. Звідси роздвоєність, навіть у коханні. Бував і жалюгідний. Я намагався передати його душевний злам, тому роман можна віднести до психологічно-екзистенційної гілки прози.

Історія не була б менш трагічною, якби це були доярка та шахтар, наприклад. Добре ставлюсь до всіх професій. Однак на людях мистецтва яскравіше видно розтлінний вплив тоталітаризму на душі. Роман, звичайно, не надиханий любов'ю до радянських часів. Ставлення автора проглядається, хоч маю бути безпристрасним. Очевидно, що хотів би, щоб читач більше співчував Федору, ніж Сталіну. Але не вважаю свій роман ідеологічно-пропагандиським. Потішило, що його нещодавно навіть внесли до добірки любовних романів. Тобто стосунки та пристрасть на тлі портретів Сталіна.

 

Перечитав усе, що можна було, витратив масу часу. Мене навіть критикували, нібито навіщо знов діставати того Сталіна. Та я переконаний, тоталітарні устрої мають тенденцію повертатися. Демократії дуже хиткі, особливо в нестабільні часи. Як зараз пандемія, наприклад.

Тяга до покарання та агресії - частина людської психіки. Однак Сталіну були властиві крайня жорстокість, злопам'ятність, людиноненависництво За його вказівками прибрали Леніна та інших так званих конкурентів, влаштував Голодомор для українців. Я намагався копирсатися в його психіці, звідки ж це пішло. Багато біографів кажуть, що вплинула смерть першої дружини. От тоді помер Джугашвілі та народився Сталін. Потім він вже нікого не любив. Вбив собі в голову, що нібито країна без нього загине. Знаємо про культ особи, зводив собі пам'ятники. Не думаю, що справді повірив, що народ його любить. Знав, що це фальш. Чим більше старів, тим більше вірив у контроль за допомогою залякування. Розлютився, коли лікарі рекомендували не курити. На фоні фізичної немічності почали прорізатися параної. Перевіряли його їжу. Навіть в туалет ходив з охоронцями. Аж смішно, що той, кого боялися мільйони людей, насправді боявся сам. Останні роки люто зненавидів медиків. У кожного біографа була своя гіпотеза чому. Я ж думаю, що через те, що не можуть повернути йому молодість. Планував масштабні страти лікарів. Трохи встиг почати, але йому завадила смерть. Ох і не хотів вмирати. Підсумовуючи, хотів зобразити його параною, страх смерті та ненависть до цілого світу.

Саме цей період заклав страх перед всім українським, не тільки нашої мови. Бо це несло смерть в ті часи. У когось пробудило й ненависть, це спеціально культивувалося. На противагу - позитивне зображення совка у музиці, фільмах, літературі, бо пропаганда не могла інакше. Це особливо впливає на українців, хто має тугу за молодістю та юністю. Нібито подивіться, як усе було прекрасно. Частково, можливо, й відійшли від гіпнозів, бо не було б Революції Гідності. З іншого боку, не варто ідеалізувати захід України, й у рідному Івано-Франківську зрідка помічаю, що молодь слухає російський реп. Думаю, що вони смаленого не бачили. А батьки мало розказують про історичне минуле. Культура ще не створила чудодійної вакцини від тоталітарного впливу.

Знову ж таки, результат тих 1950-х - негативна селекція. Гинули найкращі. Не кажу, що ми всі - нащадки пристосуванців. Життя ж неможливо спинити, усе має місце. Але серед нас затесались ті, хто чекає на Путіна. Цих людей більше, ніж здається. Досі триває неоголошена боротьба між різними прошарками України. Нам треба більше національного єднання та розуміння. Ментальні рани ще виполювати та виполювати. Свідомих громадян не так уже і багато. Іншим треба тільки гроші та щоб їх ніхто не чіпав. Я їх не засуджую, лише констатую факт, тим більш й герої мого роману прагнуть того ж. Здається, що сховався та завів родину, але в тоталітарних державах неможливо втекти.

Сенсами мають займатися пасіонарії, це нормально. Головне - відійти від вузького народницького сенсу та стати частиною європейської та світової спільноти.

Коли викладав в університеті, помітив, що програма відкидає їх людську сутність та зображує виключно як жовто блакитних героїв. Цей однобокий підхід нічим не відрізняється від радянського, просто інша сторона медалі. Важливий пошук істини, а вона не знаходиться між двома полюсами. Минулого року я нарешті звільнився з університету та став тільки письменником. Це не спонтанне рішення, обдумував 5-7 років. Вагався та нарешті наважився. Ризикнув бути вільним, щоб наостанок ні про що не шкодувати.

Жити лише з літератури важко. У нас же мало читають сучасних українських письменників. Вважають, що вони мертві, це такий собі пам'ятник. Нікому не приходить в голову, що митець кожен день живе та дихає, ще й має платити рахунки. Когось любить та ненавидить. Вибачте іронію, але дотепер частина загалу вважає, що його не мають цікавити їжа та дах над головою. Тільки виробляє безкінечний ентузіазм для виступів, поширює національну ідею та пробуджує свідомість.

Так само й з класиками. Не читаємо. Недалекість компенсуємо поверхневими уявленнями про них. Забагато хочемо й мало даємо. Я намагаюсь в есе та відео зробити їх живими. Наприклад, активно переглядають ролики про травматичну любов класиків, їх загадки та парадокси, алкоголь. Наприклад, розповідаю про любовний трикутник Михайла Коцюбинського. Був ніби на терезах, тікав від набридливого Чернігова та ідилії. Хоч у житті він був дуже порядним.

Однак я не копирсаюся в брудній білизні письменників та не вишукую негатив. Для цього їх треба ненавидіти. Я ж люблю. Відчуваю певну містичність. Українська література дивом постала. Нашої літератури фактично не мало б бути. Не було підстав її розвитку. Тому наше повнокровне існування зараз навпаки свідчить про життєздатність. Це додає мені віри та сили. Не уявляю, як цим можна не цікавитись.

 

Є жарт, що українська література - про страждання, журбу та нещасливе кохання. Це абсолютно не так. Я вважаю одним з перших модних поетів серед українців Олександра Олеся. В його творах практично немає мотивів декадансу та печалі, які були характерні для тогочасної світової літератури. Це дуже важливий нюанс. Потім у 1960-х з'явився Василь Симоненко. Його твори також переписувалися та читалися. Поезія була чесна та зрозуміла, вільна від експериментаторства, як, наприклад, Івана Драча та Миколи Вінграновського. Симоненко був молодим та щирим. Жартував, навіть дізнавшись про онкозахворювання. Вони писали наперекір. Євген Плужник, помираючи на Соловках, хворий на сухоту та під наглядом слідчих, вірив у силу життя.

Також нас відвертає сільська проза. Є до неї певне презирство. Про цей комплекс добре пише Григір Тютюнник. Зараз працюю над романом про нього, деякі розділи вже готові. У оповіданні "Оддавали Катрю" розповідає про дівчину з Полтавщини, яка виходить заміж за жителя Донбасу. Її родина хоче дорівнятися до нього, бо приїхав же ж з міста на машині. Але він пустий та тупий. А ті натомість соромляться свого походження та душевної доброти. Руйнується народна душа. Тому - писав про село, нічого страшного. Головне не про що, а як. У Василя Стефаника це також, в першу чергу, про людину, а не село. Іван Франко взагалі закликав не вивчати економічний стан Галичини за творами Стефаника, бо не жили тоді так бідно. Навмисно перебільшував, щоб дослідити найтрагічніші моменти життя та виписати найпервинніші емоції. Стефаник міг би стати письменником світового масштабу, а ми цураємося.

Тараса Шевченка боялися в Петербурзі. Незважаючи на ідеологічні розбіжності, зрозуміли його небезпеку та важливість для українців. Певна кількість людей навіть вчили "малоросійську мову", щоб прочитати Кобзар. Я б навіть пішов через заперечення та не закликав би зняти з нього ті шапку та кожух. Це просто було модним в Петербурзі. Повторювали за ним, а не він за кимось.

Я не хотів би, щоб мене сприймали лише як інтерпретатора письменників. У мене є власні романи. Хотів би просто писати. Бо Youtube-канал поки що фінансово дуже нестабільний, із малою кількість донейтів, хоч і морально підтримується глядачами. Я дуже радий, що у нас розвивається український сегмент Youtube. Та я не можу на собі тягти всі людські портрети письменників.

Я строго ставлюся до себе, не страждаю самозакоханістю. Хочу сказати, що краще б була широка палітра думок. Започаткувати дискусію та професійну критику, щоб один відповів іншому, висловлювалися відомі митці. Але це мій добровільний вибір, не скаржуся, лише констатую те, що є.