"Солодку Дарусю" читати боляче. Треба ставити позначку 18+. Згадуємо українську літературу 2000-х

10

"2000-ні - це період поступового становлення української літератури. Коли слово мало велику роль. Написане шукали і прочитували. Бо відчували великий голод і потребу в текстах", - каже журналістка, художниця і письменниця Олена Павлова.

До 30-річчя незалежності України пригадуємо найзнаковіші книжки кожного десятиліття. Говоримо про 2000-ні.

 

Юрій Андрухович, "Дванадцять обручів", 2003 рік

Юрій Андрухович був уже на той час зіркою найвищого рівня. Після "Перверзій" 1996-го всі чекали від нього новий великий роман. "Дванадцять обручів" якраз таким і став. Залишиться назавжди в історії української літератури. Наступний "повноцінний" роман письменника вийде аж 2020-го – "Радіо Ніч".

Назва походить від вірша Богдана Ігоря-Антонича "Елегія про ключі від кохання", де йдеться про дванадцять обручів весни. У творі стали етапами, а поет – одним з образів. Але постає не таким, як був насправді, а уявним, скандальним. Більше нагадує самого Андруховича, ніж Антонича. Деякі критики виступили різко проти змальованого образу. Автор же підкреслює — це художній твір. Він отаким Антонича створив. Має на це право.

Роман розповідає про любовний трикутник за участі львівського література, його дружини-перекладачки та австрійського фотографа. Події відбуваються у пансіонаті в Карпатах. Варто читати влітку, бо після цього захочеться туди поїхати.

До Андруховича були завищені очікування. Мені здається, виправдав. Приносить насолоду. Захоплює прекрасним авторським світом з елегантністю й богемністю. Можна перечитувати й віднаходити кожного разу щось нове.

Мені найбільше подобається стиль Андруховича. Сама краса мови зачаровує. Як це сказано, має гіпнотичний вплив. Читаючи добру книжку, завжди думаєш про своє життя. Тут був такий ефект.

Роман отримав Літературну нагороду Центральної Європи "Ангелус".

 

Павло Вольвач, "Кляса", 2003 рік

До виходу "Кляси" ми звикли до Станіславського феномену та опису в текстах західної України. Роман Павла Вольвача став культовим, бо вперше побачили зовсім інше – індустріальне українське місто. А саме Запоріжжя наприкінці 1980-х.

Головний герой – заводський художник Пашок. Викликає довіру, бо він не пасивний, а активний спостерігач. Нічим не виділяється серед інших представників цього соціуму. П'є, віддається вільній любові, має сутички з правоохоронцями та кримінальними елементами.

Твір оголює нерв індустріального міста. Це якраз те, чим жила Україна в останні роки Радянського Союзу. Акцент на місто був важливий ще й тому, що ми мали викривлений радянською шкільною програмою образ української літератури – що це щось про село.

Вольвач прекрасно відчуває мову. Вона в нього соковита й багата. Добре знає, про що пише – так з'являються найкращі романи. Переплавляє автобіографічні моменти в літературу. Перетворює життя на художній твір. Говорить про той час так, як ніхто інший не сказав. Це і є ознака доброї книжки.

Роман здобув відзнаку літературного конкурсу "Коронація слова".

 

Сергій Жадан, "Депеш Мод", 2004 рік

Вперше почула, як Жадан читав уривки дебютного роману на презентації в Могилянці, будучи ще студенткою. Це перевернуло мій світ. Виявилося, що українська література може бути така. Сучасними словами про сучасні речі, про нас, про те, як говорять мої однолітки й оточення.

Перша сцена – герой п'яним проходить вночі у метро за пенсійним посвідченням своєї бабусі. Свариться з контролеркою. Вигадує, що несе бабусі їсти, і так входить у роль, що називає контролерку "тиловою крисою", бо не пропускає. Такою іронією просякнутий весь твір. Водночас образи впізнавані – кожен із нас бачив таких людей. Які намагаються за чужими перепустками пройти. Або тиждень він працює, а три його шукають, бо він в запої.

У Жадана мені особливо імпонує мова. Так художньо подає, що не виглядає штучною. В інших авторів ці герої говорили б російською або суржиком. Але в "Депеш Мод" вони спілкуються українською. Завдяки майстерності автора віриш у це.

Книжка стала ковтком свіжого повітря. Показала, що українська література може бути не просто міською, а сучасною і крутою. Де герої живі, з плоті і крові. Не ідеальні, часто роблять помилки. Їх можна назвати лузерами, але вони справжні.

Читаєш і наче побував у Харкові, де відбувається дія. Урбаністичний пейзаж добре вписаний - вулиці, станції метро, гастрономи. Жадан любить своє місто. Мабуть, це і є зразок правильної децентралізації. Навіщо все має бути в Києві, якщо є потужний Харків і там теж має бути сильна література.

Після прочитання Жадана починаємо думати про себе. І щось дізнаємося. "Депеш Мод" - роман про дорослішання й перші досвіди. Персонажі в новій країні після розвалу СРСР шукають, хто вони, де вони і що робити далі.

Жадан відчуває українців. Його твори іронічні, але зіткані з життя. Прості побутові моменти перетворює на високу літературу. Дає відчуття, що хоч ми не супермени, але нам, простим людям, варто за себе боротися, відстоювати своє.

 

Ірена Карпа, "Фройд би плакав", 2004 рік

У "нульові" творчість Ірени Карпи стала епатажним вибухом, якого не було раніше. Писала в модні журнали та з'являлася на обкладинках і взагалі була справжньою рок-зіркою, enfant terrible нашої культури. Незалежною, феміністичною, бунтарською. До неї такими культовими героїнями були переважно американські або російські знаменитості. А Карпа стала однією з найяскравіших саме українських письменниць.

Романи Карпи великою мірою подібні. З роками з'єднуються в пам'яті в один. Це часом потік свідомості без чіткого сюжету. Автобіографізм, подорожі, ночівлі невідомо в яких умовах. З літературної точки зору є до чого придратися. Але це був перший подих чогось свіжого. А харизма самої авторки перегукує її персонажів.

Стиль письменниці характеризується багатством лексики, зокрема жаргонізмів, сленгу, матюків. Це великий виклик перед автором – стежити за цією мовою, виловлювати та створювати. До того подібними словами не писали книжки.

У творі "Фройд би плакав" ідеться про шлях героїні. Охоплює Париж, Франкфурт, Джакарту, Делі, Мюнхен, Київ та інші міста. Дороги, кемпінги, готелі, коханці, буддистські храми.

Карпа змальовує жінку, яка не має страху. У попередніх творах вітчизняної літератури над нею завжди було багато заборон. А тепер плює і порушує їх. Відкриває для себе світ навколо і свободу в собі. Звісно, що за деякі порушення доводиться платити. Але перед нами сильна жінка, яка завжди встане, навіть коли впала, і продовжить. Емансипація української літературної героїні відбувається на сторінках книжок Карпи. Зараз таким не сильно здивуєш. Але ще у 2000-х це було в новинку.

Карпа представляє одну з граней українського фемінізму. На її творах зростало багато дівчат. Знаходили впевненість і приклад, хоч і не завжди гарний. Письменниця була суголосною підліткам, які хотіли вирватися з меж закутості.

 

Марія Матіос, "Солодка Даруся", 2004 рік

Дія найпотужнішого роману Марії Матіос відбувається у 1970-ті та 1940-і в селі Черемошне на Буковині. Розповідає про долю Дарусі – жінки, вважають місцевою божевільною. Та її батьків, понівечених радянським НКВД у довоєнний та післявоєнний період окупації радянськими військами Західної України.

Ми повертаємося в дитинство героїні, щоб дізнатися, що з нею сталося. Бачимо в ретроспективі, що призвело до нинішнього стану. Коли була маленька, через неї сильно постраждали батьки. Фактично виказала їх військовим, які прийшли з обшуком. У 10-річному віці пережила великий стрес – смерть матері, через що захворіла.

Матіос створила історичну драму на прикладі кількох персонажів. В людську історію вписала конфлікт між радянською владою та Україною. Зокрема, нелюдські методики роботи НКВД.

"Солодку Дарусю" читати боляче. Треба ставити позначку 18+, бо може травмувати в юному віці. У дорослому ж розумієш, як розкішно написано. Історичний ґрунт та етнографічні мотиви вплетені в художню тканину тексту. Також є майстерна робота над сюжетом. Розвивається за вимогами класичної драматургії, чого часом бракує українській літературі. Не в усіх творах 2000-х була чітка структура.

Письменниця отримала Шевченківську премію за роман.

 

Софія Андрухович, "Сьомга", 2007 рік

"Сьомга" - яскравий роман. Містив відверті сцени, які викликали шквал негативних коментарів. Критики навіть називали "генітальною літературою". Казали, що фізіологія у творі заступила психологію. Але все набагато складніше. Ми просто не звикли до того, що так можна.

Софія Андрухович - самобутня, сильна авторка, яка довела, що має власний стиль, серйозно працює над героями та додає історизм. Їй нарешті вже не доводиться протистояти згадкам про батька у контексті своєї постаті. У книжках завжди щира. Для неї характерна літературна відвертість. Це вимагає багато сміливості. Пропонує не епатаж, як у Карпи, а справжність, висвободження слова.

Це ще один бік фемінізму - говорити про стосунки чесно та українською. Ми дивилися в ті часи американський серіал "Секс і місто". Вітчизняної версії не було. Радянський Союз уже розпався, а сексу наче досі немає. А якщо є, то табуйований або навпаки порнографічний. У "нульові" тривали пошуки українського сексу в різних формах. Оксана Забужко тільки зняла вершечок цієї рани, що не заживає. Потужно почала хвилю, але ще багато роботи. У нас суспільство досі консервативне. Навіть 2021-го не всі сприймають, коли жінка відкрито говорить про секс.

 

Олесь Ульяненко, "Жінка його мрії", 2006 рік

Це був великий скандал. 2009-го роман Ульяненка звинуватили у порнографічності й хотіли заборонити. Це зараз важко уявити, але тоді цілком серйозно діяла Національна комісія з питань моралі. В Україні на офіційному рівні намагалися ввести цензуру. Їм не сподобалася "надмірна майстерність зображення еротичних сцен", а також деякі слова — на кількох сторінках знайшли брутальну та нецензурну лексику.

В переслідуванні й травлі автора дехто підозрює політичні мотиви.

Ці всі суди і скандали тоді підкосили Ульяненка. Була на його похоронах. Він помер 2010-го у себе вдома за таємничих обставин. Україна втратила великого письменника. Ульяненко жив, як писав. Якщо про злочинців, повій, вуличних мерзотників, порочних священників, то він дослідив багато цих образів, був знайомий із різними такими персонажами і писав їх з натури. Володів особливим стилем — густим, насиченим, візуальним.

 

Оксана Забужко, "Музей покинутих секретів", 2009 рік

Один із найважливіших творів Оксани Забужко. Вийшов за 13 років після першого роману "Польові дослідження з українського сексу". Книжка на 832 сторінки насправді швидко читається. Насолоджуєшся довгими складними реченнями на сторінку, багатовимірним сюжетом і відступами. Це Забужко в усій своїй красі. Така, як вона є в житті й літературі і якою ми її любимо.

Це великий роман не тільки за обсягом, а й за темами, які порушує. Епос, родинна сага та історія кохання, де переплітаються три покоління – від 1940-х до 2004 року. Письменниця майстерно виписує яскравих персонажів і точні художні образи. Описує важливі моменти в історії нашої країни. Те, що відбувалося, але про що нечасто говорять.

Сучасна лінія переплетена з історичною, бо ніщо не виникає з нічого. Завжди певні попередні події та факти впливають на наше життя сьогодні. Часто треба розкрити таємниці минулого, щоб зрозуміти, куди ми далі йдемо.

У творі йдеться про те, як працюють з пам'яттю. Як важливо встановити, що було насправді, щоб усвідомити, чому зараз так живемо. Забужко особливо сильна в розкопуванні історичної правди. Похованих секретів, які треба діставати.

Епохальна праця здобула низку відзнак, зокрема Літературну нагороду Центральної Європи "Ангелус". Потрапила в перелік найкращих романів XXI століття за версією швейцарської газети Tages Anzeiger.

 

"Чорний ворон. Залишенець", Василь Шкляр, 2009 рік

Історичний роман про боротьбу українських повстанців проти радянської влади в 1920-х став резонансним і культовим, одним із найбільших вітчизняних бестселерів. Зачитувалися всі. Подолав позначку в 300 тисяч проданих примірників.

Василь Шкляр працював над романом 13 років. Описав сторінки історії, які замовчувалися - події, що відбувалися у Холодноярській республіці. У творі є боротьба за волю, романтика, любов, помережана смертю, зради.

Книжка вибухнула завдяки тематиці та стилю. Автор зобразив українця-героя. Нарешті побачили себе в літературі переможцями. Сильними та крутими, незважаючи на жодні обставини. "Чорний ворон" став не просто популярною історією про народного героя, а передчуттям боротьби, якоюсь мірою провісником Революції гідності.

За роман автору присудили Шевченківську премію, але Шкляр відмовився отримати нагороду у знак протесту проти міністра освіти Дмитра Табачника, який на посаді проводив антиукраїнську політику.

 

Володимир Лис, "Століття Якова", 2010 рік

Культовий роман розповідає біографію українця з поліського села, який за сто років пережив кілька держав – від Російської імперії до незалежної України. Ми зустрічаємо його в сьогоденні, а потім бачимо в різні періоди життя.

Автор працював журналістом. Брав інтерв'ю у місцевих мешканців про їхні долі. У творі вживає західнополіський діалект.

Це цілісний роман, де є кохання, психологія, пригоди на тлі великих змін в історії. Більш життєвий, ніж роботи Шкляра. Там яскраві кінематографічні персонажі, а тут об'ємний образ зі слабкостями. Отаман Чорний Ворон – непересічний герой. А Яків – і звичайний чоловік, і ні водночас. Особлива людина, але одна з усіх. Це міг би бути ваш дідусь. Але насправді про кожного з наших дідусів можна написати таку книжку, як створив Лис.

Яків не рухає і не ламає історичні події під себе. Щось стається, і він змушений прийняти це. Він проста людина. У тому й цінність, що більшість із нас такі. Не всі ми впливаємо і змінюємо світ. Але все одно маємо якесь місце і власні життя в рамках глобальних процесів.

Твір переміг у "Коронації слова" як найкращий роман десятиліття.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Роман Ліни Костенко миттєво увірвався в усі базарні ятки. Згадуємо українську літературу 2010-х

×