Роман Ліни Костенко миттєво увірвався в усі базарні ятки. Згадуємо українську літературу 2010-х

13

До 30-річчя незалежності України пригадуємо найзнаковіші книжки кожного десятиліття. Починаємо з 2010-х. Про українську літературу цього періоду говоримо з поетом, літературознавцем В'ячеславом Левицьким.

Ліна КОСТЕНКО, "Записки українського самашедшого" (Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010 рік)

 

Примірники першого накладу цієї книжки мали прикметне датування: не конкретний рік, а "XXI століття". Справді, роман відомої поетки був довгоочікуваним і для численних читачів, і для видавця Івана Малковича. Крім того, саме 2010-го Ліна Костенко порушила "внутрішню еміграцію", у якій перебувала тривалий час. На початку нового десятиліття на зміну піратським публікаціям "Вибраного" з'явилося три її книжки: "Берестечко", "Гіацинтове сонце" і, зрештою, "Записки...".

Історія українського комп'ютерника, який осмислює себе й суспільство періоду незалежності, породила полярні враження. Дехто зрадів тому, що легендарна авторка не лишилася заручницею хрестоматій і гостро прокоментувала злободенні події та соціальні симптоми. Хтось, навпаки, обурювався надміром побутопису, у якому імовірними були неточності.

Так чи інак, ідеться про твір, що стрімко підвищив читацьку активність в Україні. На початку 2010-х людей різних поколінь з а-ба-ба-га-ла-ма-гівським томиком у руках можна було постійно бачити в київському метро. Роман Ліни Василівни почали штудіювати не лише філологи, а й правники й політики. Ця книжка миттєво увірвалася в усі базарні ятки, і часто була єдиним українськомовним виданням у них. І хоч які пристрасні дискусії спалахували серед літературознавців, уважний читач відчує ціннісний, а нерідко також образний стрижень, спільний для прозового тексту й класичних віршів шістдесятниці.

Важко применшити й наскрізну афористичність "Записок...". "Лінію оборони тримають живі", – так закінчується роман Костенко. І хіба це не знаковий вислів для всього десятиліття, яке розпочалося твором про рефлексивного "самашедшого", а завершилося публікуванням ветеранської літератури?

Сергій ЖАДАН, "Ворошиловград" (Харків: Фоліо, 2010 рік)

 

Цей твір – теж про певного "самашедшого" й "лінію оборони". Щоправда, герої Жадана більше за персонажі Костенко схильні поєднувати рефлексії з екшеном, часом украй жорстким. Ось і Герман, центральна фігура "Ворошиловграда", кидає Харків і вирушає на малу батьківщину для того, щоб захистити від криміналітету стару автозаправку.

Сергій Жадан зумів поєднати непоєднуване: по-гемінґвеївськи небагатослівні діалоги й розгорнуті, виразно поетичні, відступи, а також брутальність і схвалення мультикультуралізму. Одразу після прочитання певні художні рішення видавалися суперечливими. З дистанції 2021 року, особливо після вдалої екранізації Ярослава Лодигіна з доречними символічними акцентами, усе сприймається дещо інакше.

Роман передусім став вибухом стихії українського Сходу, у чомусь ірраціональної, однак потужної та пов'язаної з чіткими ідеалами. Варто нагадати: тогочасний політичний клас ототожнював Донбас із трудящими, які довіряють "досвідченим господарникам", не переймаючись питаннями ідентичності. Письменник натомість показав спільноту, яка більше, ніж радянські листівки з абстрактним Ворошиловградом, цінує близьких людей, землю, на якій уперше грали у футбол, і свою, хай і не розкішну, власність.

Чи не занадто ідеалізована картина? Складне питання. Однак безперечним є те, що автор добре відчув та узагальнив суспільні умонастрої. "Ворошиловград" – твір про повсякденну пасіонарність. У дійсності Жадана героїзм може пробуджуватись і в досить наївного молодого гуманітарія, і в механіка з провінції, і у своєрідного пресвітера. Дуже важливо, що така книжка з'явилася напередодні Податкового та Мовного майданів, протестів проти міліцейського свавілля у Врадіївці. Зрештою, перед Революцією гідності.

Аттила МОГИЛЬНИЙ, "Київські контури" (Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013 рік)

 

2010-ті – це й період зосередження читацької уваги на шерегу імен, що невиправдано випали з поля зору. Без сумніву, особливо істотним стало повернення на читацькі обрії Аттили Могильного, передчасно померлого яскравого поета із середовища літературного покоління вісімдесятників.

Могильний належав до небагатьох українських письменників, народжених у Києві й наділених гармонійним світоглядом урбаніста. У його творах панує мовчазне зачудування столицею з доречно уповільнюваними ракурсами й без надмірних посилань на архітектурні візитівки. Якщо впізнавані споруди, туристичні маршрути чи міфи екскурсоводів тут згадуються, то як заохочення до глибокої й подекуди незручної медитації: "<...> це тільки Річард // заскочив до Києва, // щоб побудувати замок і піти, // а ми лишаємось тут назавжди" (вірш п'ятий із циклу "Зима нашого міста").

Таке лишання назавжди – прикметна риса "вічного міста" у версії Могильного. Середньовічні кочівники, барокові гетьмани, новітні блукальці, дещо віддалені The Beatles, якими насолоджується ліричний суб'єкт віршів, здатні переродитися, "одомашнитися", в атмосфері давніх кварталів правого берега. Своєю чергою, сентиментальною чарівливістю сповнюються навіть панорами околиць у змальованому світі.

Книжка Могильного, яку впорядкував друг письменника Іван Малкович, помітно позначилася на молодій поезії. Прямі чи опосередковані алюзії на "Київські контури" простежуються в дебютних збірках Олександра Мимрука "Цукровик" (2017 рік) і Любомира Серняка "Хороші хлопці фінішують першими" (2018 рік). Справді, українська урбаністична лірика почала набувати більшої емоційної ощадливості та щільності вислову.

"<...> У місті глибокому й тихому // ми почали наше кохання, // як революцію" (вірш 1 із циклу "Буремний сезон"), – писав Аттила Могильний. Наше щастя, що на тлі бурхливих подій минулого десятиліття ця революція любові до людей, поезії та міста теж тривала.

Леонід УШКАЛОВ, "Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання" (Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського інституту українських студій, 2014; перевидання: Київ: Дух і Літера, 2019 рік)

 

Минуле десятиліття важко назвати проривним для літературознавства. На жаль, через численні кризи публікація гуманітаристичних досліджень дедалі частіше почала ставати клопотом безпосередньо авторів, а не ініціативою видавництв і наукових інституцій. Є й інший бік медалі: до найрезонансніших філологічних книжок 2010-х варто зарахувати монографію Дмитра Дроздовського "Множинність реальності в англійському постпостмодерністському романі", подану до захисту як докторська дисертація. Через наявність у ній плагіату, який виявила група авторитетних учених, 2018 року виникла принципова дискусія щодо академічної доброчесності.

Але чимало досліджень варті акцентування, і серед них – робота Леоніда Ушкалова. "Моя шевченківська енциклопедія...", що пережила кілька видань і стала певним доповненням до "Шевченківської енциклопедії" у шести томах (2012–2015 роки) – іншого знакового наукового проєкту. Удаючись до підкреслено суб'єктивного осмислення письменникової спадщини, відомий дослідник у контексті 200-річчя від дня народження класика сфокусувався на несподіваних деталях. Водночас ішлося насамперед про унаочнення в Тарасі Шевченкові людини, обдарованої небайдужістю, дотепністю і наснагою.

300 есеїв у книжці захоплюють порушеною проблематикою й запрошують у більш ніж натхненну мандрівку ХІХ століттям. Наприклад, чи замислюємося ми про те, що в уявному діалозі з Тарасом Григоровичем можна обговорити блондинок і божевілля, віолончель і Голландію, ідилію і самогубство? Чи часто нам щастить натрапити на праці про культ чаювання серед хрестоматійних авторів? Чи легко б ми зауважили, що Шевченко додержується певних підходів щодо трактування образу зубів? Попри раптовість висвітлених питань, Ушкалову ніколи не зраджують коректність і смак.

Такі дохідливий виклад, інтерес до літературного побуту й віднайдення в рутинних реаліях ключів до піднесених тем виявляться трендами 2010-х. Серед іншого, це підтверджує успішність книжок Ростислава Семківа "Як писали класики" (2016 рік) і "Як читати класиків" (2018-й), двох есеїстичних збірок Ганни Улюри поряд із низкою статей і лекцій Ярини Цимбал.

Не можна не підкреслити: смерть 2019 року Леоніда Ушкалова, вельми активного автора й представника взірцевої наукової етики, стала однією з найдраматичніших утрат десятиліття.

Олег Сенцов, "Оповідання" (Київ: Laurus, 2015; перевидання під назвою "Жизня": Львів: Видавництво Старого Лева, 2019 рік)

 

Сенцов – знакова фігура 2010-х. Кінорежисер, діяльний представник громадянського суспільства, український політв'язень у Росії, чиї судові промови вражали принциповістю. Водночас його проза неабияк прикметна в українському літпроцесі.

Збірка "Оповідання" (пізніше також видана в білінгві з україномовним перекладом Сергія Осоки під назвою "Жизня") показала: те, що було звичним в українській епіці 2000-х, рішуче переосмислюється. Справді, Сенцов, беручись за звичні теми й художні прийоми, елегантно деконструює їх. Сконцетрованість на повсякденні? Та вона цілковита в коротких історіях цього письменника. Автобіографізм? Здається, наскрізний. Безмежна відвертість? Авжеж!..

Тільки є суттєва деталь: щирість для Сенцова – не різновид нарцисизму чи манірного самооголення, а можливість посилювати віру в світ. Порив іти до школи й читати книжки, щастя дитини через батькову тверезість, бажання дорослого залишатися хлопчаком, який стрибає навздогін велосипедистові... Письменникові властива манера прямо й голосно говорити про ці й інші радощі. Взагалі про речі, які опиняються між рядками в багатьох українських прозаїків 1990-х – 2000-х. Він безпосередній не лише в зізнаннях про кепські пригоди, у які потрапляє, не лише в бешкетній самоіронії (вона в Сенцова блискуча, зокрема в "Заповіті"), а й у дозованій піднесеності, й тому оригінальний.

Такий заряд любові до простоти, справжності, ба навіть документальності – певний новий орієнтир для української художньої прози. Почасти його започаткували ще "Записки..." Ліни Костенко (у зв'язку з ними літературознавець Ярослав Поліщук недарма казав про зародження напряму автентизму). У певному розумінні аналогічних засад дотримуються у творах інші недавні політв'язні й учасники російсько-української війни. Словом, до зустрічі у 2030-х: тоді все точно кристалізується.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перемогли в Каннах і Берліні. Згадуємо найкращі українські фільми 2000-х

Оксана Забужко, "І знов я влізаю в танк..." (Київ: Комора, 2016 рік)

 

Минуле десятиліття – певна золота доба української філософської есеїстики. Суспільство сформувало запит на публічних інтелектуалів – і, на щастя, знайшло відповідь у текстах Володимира Єрмоленка, Вахтанга Кебуладзе, Тараса Лютого. Збірку нехудожньої прози Оксани Забужко також важко оминути. До того ж уміщені до неї тексти найбільше стосуються проблем 2010-х.

Оксана Стефанівна, вочевидь, найгостріше з-поміж перелічених та інших авторів осмислює злободенні виклики. Недарма збірку 2016 року відкриває її вірш про "суку історію". Авторка розмірковує про інформаційні війни, викорінення ідентичності, утвердження національного наративу й робить це безкомпромісно.

Можна захоплюватися статтями й тональністю харизматичної Забужко. Можна пристрасно дискутувати з викладеними твердженнями. Неможливе одне – розхолоджено-байдуже ставлення до тем, про які веде мову Оксана Стефанівна. Невипадково для письменниці й філософині було принциповим, щоб її номінували на Шевченківську премію 2019-го не за фікшн, а саме за есеїстику.

Загалом рівень культури філософування, засвідчений у 2010-х – 2020-х, не може не надихати.

"Антологія молодої української поезії ІІІ тисячоліття" (упорядник Мирослав Лаюк; Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018 рік)

 

У 2010-х – 2020-х кілька видань поезії, сповненої образами міста, війни й діяльних ентузіастів, вийшло в Дмитра Лазуткіна. "Глибина різкості" Ірини Цілик (2016-й) і "Бунар" Катерини Калитко (2018 рік) належать до найпотужніших за експресією та найдосконаліших за структурою збірок останнього часу. У книжках Ігоря Астапенка "Лихотомія" (2016-й) й "Шампанське–пиво–шампанське" (2018 рік), а також Богуслава Поляка "Тирлище" (2019-й) означилося цілком самобутнє сприйняття природи (панестетичне й пронизане магією відповідно). Майстерність у розбудові жвавих оповідних верлібрів засвідчив Ігор Мітров у "Голландському куті" (2019 рік). Мовні експерименти Михайла Жаржайла, міфологічні моделі Миколи Антощака, Яніни Дияк, Дарини Гладун і Лесика Панасюка, химерна космічність у художньому світі Олексія Шендрика... Перелік імен можна й варто продовжувати, а віднайти твори згаданих та низки інших авторів охочі зможуть в а-ба-ба-га-ла-ма-гівському томику під яскравою обкладинкою.

Ідеться про своєрідний путівник молодою літературою від Остапа Сливинського до Станіслава Новицького, хоча можлива ще одна асоціація. Збірка, яку впорядкував Мирослав Лаюк, стала спробою зафіксувати молоду поезію на стоп-кадрі, але так, щоб її динамічність легко вгадувалася.

Що сказати: здається, це було вельми поетичне десятиліття із цікавою траєкторією.

Оксана БУЛА, "Туконі – мешканець лісу" (Львів: Видавництво Старого Лева, 2018 рік)

 

У 2010-х у книжкову справу прийшло чимало непересічних ілюстраторів. Треба віддати належне: чи не найбільше молодих художників відкрило "Видавництво Старого Лева". Водночас поруч із творами студії "Аґрафка" одним із його найуспішніших проєктів, який поєднав літературу й візуальні мистецтва, стала серія дитячої прози Оксани Були про Туконі. Це міфічні мешканці лісу, які дбають про тварин і рослини. Перші справжні українські книжки-картинки – так відгукувалися критики. І небезпідставно.

Твір 2018 року узагальнює хист авторки в розгортанні дворівневого сюжету. Подієві ланцюжки не тільки висвітлюються в коротких реченнях оповідачки, а й сплітаються із численних деталей на зображеннях. Історія про порятунок дерев після грози? Звісно, для такої справи зберуться добрі духи лісу з екзотичним найменням, унаочнивши любов у розкішно промальованих візерунках. Своєю чергою, і текст, і картинки як підтекст вирізняються продуманою інтригою.

До речі, щодо орнаментів. Слово "туконі" як запозичення з мови індіанців і зовнішність вигаданих істот, подібних до персонажів Хаяо Міядзакі, нітрохи не применшують українського колориту. У хідниках-килимах-рушниках, котрі тчуть милі фантастичні герої, відлунюють гуцульські традиції.

Окремого коментарю варта колористика малюнків. Була – справжнісінька мольфарка барв, яка тонко відчуває відтінки і прищеплює жагу вишуканих гам будь-кому з читачів.

Дуже легко уявити, що скоро десь поблизу Львова, подібно до фінської Країни мумі-тролів у Наанталі чи стокгольмського Юнібаккену, відкриється колоритний Туконі-парк. Так, вдало змодельовані образи (Мандрівник, Міль та інші) заслуговують на це, а хороший початок є: відеоігри про Туконі вже мають фанатів. Здається, сонячні зайчики з казкового циклу Всеволода Нестайка зраділи б. Їхні чудернацькі "онуки" з творів Оксани Були стають брендом, який претендує на популярність у світовій літературі для дітей.

Павло Стех, "Над прірвою в іржі" (Київ: Темпора, 2018 рік)

 

Минулого десятиліття в читачів і видавців пробудився запит на якісні художні репортажі. Невипадково видавництво "Темпора" заснувало відповідний конкурс "Самовидець" імені Майка Йогансена. Павло Стех – лауреат цієї відзнаки, і мені здається, її літературний покровитель аплодував би рішенню журі.

"Над прірвою в іржі" – розповідь про Україну, побачену з вікон і всередині вагонів електричок. Автор вирушив у подорож таким видом транспорту й зумів викласти спостереження з неймовірним творчим азартом. Епізоди мандрівок побудовано як стилістично самодостатні оповідання, у заголовках позначені номерами потягів. Поєднання жанрів, утім, не оминається, тож фрагмент "6422. Стрий – Івано-Франківськ" ґрунтується на колажі з популярних пісень, "6898. Нововесела – Мелітополь" – потоці свідомості пасажира, а "6257. Вапнярка – Одеса" – цитаті з "поеми" Венєчки Єрофєєва. У вагонах сюжету опиняються флегматичні інтелігенти, хвацькі босяки, дами в леопардових убраннях та інші герої нашого часу. Стех загалом вражає іскрометністю, талантом не повторюватися в роботі з досить одноманітним матеріалом, умінням бути по-йогансенівськи ліричним.

За версією автора "темпорівського" репортажу, Людовік ХІV казав: "Електричка – це я". Такий дотеп виник приблизно одночасно з піснею Тіни Кароль "Україна – це ти". Кожен має свою рацію. Хай там як, не можна не потішитися: Павло Стех не лише встановив високу планку для колег, а і встиг утілити оригінальний задум до всіх локдаунів.

Олена Герасим'юк, "Тюремна пісня" (Київ: Люта Справа, 2020 рік)

 

Напевне, це одна з найголовніших книжок межі десятиліть.

Наважуся припустити: ідеться про певний тренд у поезії Східної Європи. Не так давно я написав в колонці для часопису "Критика", що твори молодої білоруської письменниці Христини Бандуриної становлять собою "тиху лірику 2.0", коли прямий, емоційно сконцентрований вислів виявляється промовистішим від кількарівневих метафор. У Герасим'юк (як і в доробках інших ветеранів, скажімо, Ярини Чорногуз, чий літературний дебют теж був одним із найпомітніших у 2010-х) – схожа ситуація. Про найдраматичніші перипетії вони здебільшого відгукуються стримано, подекуди пунктирно, без надміру художніх засобів, але експресивно. Фактично відповідну тенденцію зумовив трохи давніший цикл Бориса Гуменюка "Вірші з війни".

"Раптом з-за рівного як кістка горизонту // вибухають високі червоні стріли світла – // то вогні вільних міст" ("Сторожко вночі у полі..."), – пише авторка "Тюремної пісні", наділяючи найпотужнішою образністю начебто простенький останній рядок. Що таке "вогні вільних міст"? Нічне освітлення у визволених східноукраїнських населених пунктах? Навпаки, натяк на оборону й відповідь на атаки ворога? Завершення вірша постає нагодою для роздумів про незалежність і відповідальність за її відстоювання.

Так, "Тюремна пісня" є суцільною пристрасною похвалою безстрашності й свободі. Це збірка про соціальні катаклізми, російсько-українську війну, у якій сама поетка брала участь як парамедик, і пам'ять про опір агресорам як зброю. Одначе твори Герасим'юк важко однозначно зарахувати до політичної поезії: тут немає гасел, декларацій тощо. Вони про людину, яка рішуче захищає цінності, визнаючи свою вразливість хоч у броньованій бойовій машині, хоч на терасі кафе. Навіть смерть як співрозмовник може не вжахнути персонажів ("... а потім смерть підіймає по той бік слухавку..."). З другого боку, "залізні двічата не ламаються", проте вони "вилітають в осонцені вулиці // через двері з важкої броні // вони люблять сміються цілуються // і лишаються суки одні" ("я кричу – а вона не спиняється...").

"Самашедший" із роману Ліни Костенко, яким стартували 2010-ті, визнавав: важко любити розумну жінку. Ліричні героїні "Тюремної пісні" і є такими розумними жінками. Насправді не захоплюватися ними й не чекати від них нічого в літературних 2020 х роках уже не вдасться.

Звісно, впродовж 2010-х – 2020-х постав не один десяток книжок, вартих обговорення. Водночас у них можна спостерегти певний спільний знаменник. Наша література минулого десятиліття – це і є та лінія оборони, з якої ми починали розмову. Оборони натхненної, принципової, філософічної, подекуди ностальгійної та фантазерської, але непохитної.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хлопців не вистачало, від дівчат червонію досі - Анжеліка Рудницька згадує українську музику 1990-х

×