Літературознавець, арт-оглядачка Анастасія Герасимова назвала п'ятьох сучасних українських прозаїків, книги яких варто читати передусім.
- Заради справедливості почну з примітки: помістити українську сучасну прозу, а тим паче цікаву, у п'ять особистостей вкрай важко. Є у нас класики, які творили літературу незалежної України, майстри детективного жанру, малої прози, зірки так званих "жіночих романів", автори, що цілком вдало працюють з фентезі, окремим літературним явищем стали книги інтернет-блогерів… Але, щоб не ускладнювати, я розповім про різних письменників, серед яких читач обов'язково знайде когось собі до серця, навіть, якщо це виглядатиме як тест на тип темпераменту чи колір аури.
Сергія Жадана часто називають культовим українським письменником. У чому ж полягає ця культовість? На мою думку, у довірі. Студентки філфаків, суворі українські літературні критики, парубки в адідасах з неблагополучних районів столиці, його читачі з міст і містечок ‒ всі вони вірять кожному поетичному чи прозовому рядку Жадана. Він близький і зрозумілий, щемливо-тужливий у своїх віршах, гіперреалістичний у прозі. Запещений численними вітчизняними та закордонними преміями, письменник для багатьох залишається просто "дядей Сєрьожей" ‒ людиною, яку люблять за чудове почуття гумору, поважають за дотримання власних життєвих принципів. Як громадський діяч Жадан постійно допомагає військовим морально і матеріально, збирає книги для бібліотек прифронтових міст чи необхідні речі для дитячих садочків. Як багатогранна творча особистість ‒ розриває драйвом столичні клуби зі своїми давніми друзями рок-гуртом "Собаки в космосі". Він вже давно звик до критики з боку заздрісників, як і до похвали із захватом. Тому просто випромінює спокій людини, яка знає, що треба робити у цьому житті.
Кому читати: тим, хто не боїться правди життя, шукає філософське підґрунтя навіть у старому подертому під'їзді "хрущовки", хто прагне прозрінь та одвічних істин, літератури, через яку інколи треба продиратися, але з обов'язковою умовою, що всі зусилля отримають належну винагороду.
Що читати: романи "Ворошиловград", "Месопотамія", збірки поезії "Життя Марії". "Тамплієри".
У сучасній українській літературі панує гендерна справедливість. У тому сенсі, що проза ще від зоряних часів Оксани Забужко у нас не є виключно "чоловічою". І мені дійсно шкода, що зараз мушу обирати, про кого говорити, адже Софія Андрухович, Ольга Деркачова, Наталя Сняданко, Світлана Пиркало, Ірена Карпа теж мають бути в цій статті. Проте зараз про Євгенію Кононенко. Із середини 1990-х письменниця є незмінним постачальником якісної, чудово вибудованої з точки зору сюжету і персонажів літературу. Кононенко – це стиль мислення, в якому домінує споглядання, це інтелект і інтелігентність. Письменницю можна назвати неагресивною феміністкою, що виявляється як і в тематиці прози, так і публічних виступах на тему ролі жінки в соціумі. Якщо ж простіше, то Кононенко на власному прикладі знає, що можна виховати сина, стати успішною письменницею, не ховаючись за спину чоловіка. Пані Євгенія намагається уникати публічності, але є дуже цікавою співрозмовницею, особливо коли мова заходить про історію Києва чи її нові переклади з французької.
Кому читати: тим, кому від книги хочеться простоти, але не банальності, мудрості і виваженості слів, детективної чи ліричної складової, погляду зі сторони на життєві ситуації, в яких теж можна знайти свою буденну красу і пристрасть.
Що читати: роман "Імітація", збірки новел "Книгарня ШОК", "Кат"
Майстер літературного епатажу. Коли за радянської доби в країні не було сексу, Винничук у своїх оповіданнях наслідував кращі традиції Бокаччо, коли панувала загальна економія і дефіцит, письменник вдавався до подробиць, яким би позаздрив Рабле. Таким він залишається й донині, хоча безкомпромісність попередніх років поступилася художній виваженості, яка зазвичай захоплює читача формою і змістом твору, обов'язковою інтригою та грою. Суперечливий у своїх висловлюваннях як журналіст і публіцист, Винничук є тим автором, кожна книга якого стає подією літературного життя країни. І це не маркетинговий хід видавництв. Одна із беззаперечних чеснот прози Винничука – мова ‒ багата, насичена, красива, доречно прикрашена діалектизмами. Оповідачу його творів чи самим персонажам ніколи не дорікнеш у неприродності. Романи письменника – це, власне, те, що цілком підпадає під визначення художньої літератури як виду мистецтва.
Кому читати: тим, кому кортить цікавих, непередбачуваних історії, вдалих стилізацій і напіввигаданих світів, створених так, щоб нічого зайвого, з гумором, сексом і смачними подробицями на кулінарний чи будь-який інший лад.
Що читати: романи "Мальва Ланда", "Танґо смерті", "Аптекар".
Ще до своєї еміграції до Австрії Таня Малярчук перебувала в еміграції внутрішній. У своїх не таких вже й численних інтерв'ю письменниця зазначала, що не вважає за потрібне бути популярною, такими мають ставати її книжки. Доволі швидко здобувши прихильність читачів і літературних критиків, Малярчук то балувала постійністю, то зникала на кілька років. Зовсім скоро має вийти її новий роман про історичну пам'ять, боротьбу зі страхами, пошук ідентичності – теми нині гостроактуальні. Але перед цим було ще сім книг, серед яких вдалий експериментальний дебют ‒ повісті "Ендшпіль Адольфо" та "Троянда для Лізи", після якого прозу Малярчук охрестили магічним реалізмом, далі йшла "Згори вниз. Книга страхів", що трохи знизила градус концептуальності на користь пригодницької складової з усіма традиціями містичного сприйняття Карпат. Роман "Біографія випадкового чуда" зачепила важливу і дражливу тему критики суспільства, важливу, бо авторка пройшлася по чиновниках, хабарництву, заміщенню реальності за допомогою релігії. Дражливим для декого стало те, що, поїхавши з України, Малярчук, мовляв, з усією силою художнього слова написала про те, як у нас все погано. А повинна ж була любити батьківщину ще більше… Але Таня з тих авторів, які нікому нічого не винні. Безкомпромісно, але це в ній і приваблює.
Кому читати: тим, кому кортить дізнатися, чи є на наших широтах експериментальна література, але така, де форма гармонійно поєднувалась би зі змістом, а проблеми, що порушуються, торкалися б не лише духовних аспектів, а й історичних і соціальних.
Що читати: збірку оповідань "Звірослов", повісті "Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи", роман "Біографія випадкового чуда".
З прозою Тараса Прохаська буває складно, адже вона абсолютно не вписується в сучасний ритм життя. У творах письменника багато його власних філософських роздумів і внутрішніх переживань, тому романи і повісті Прохаська сповнені інтимності, прагнення духовної близькості, на яке читач може відгукнутися або залишитися осторонь. Його щирість обеззброює. Проте не все так просто, а часом навіть химерно. Оповідь Прохаська – це тло образів, з яких читач має сам виокремити смисли, побудувати власну картину того художнього світу, який йому не кладуть готовим у руки, а пропонують окреслити у співтворчості. І це дійсно цікаво, відчувати причетність і співучасть, занурення у текст. Мрії, кохання, самотність, час, людина як істота, що так само рівна з усіма іншими одиницями світу природи ‒ наскрізні мотиви прози Тараса Прохаська. Проте все, що можна сказати чи написати про його тексти, ‒ це лише спроба вхопити світло, яке пройде крізь тебе, продовживши свій власний шлях…
Кому читати: тому, хто думає над сенсом буття, над власним місцем у всесвіті, шукає шляхи внутрішнього заглиблення, кому потрібен відпочинок від поспіху та суєти, альтернативний погляд на цей світ, позбавлений зайвої інформації.
Що читати: збірку повістей "Інші дні Анни", роман "НепрОсті", дитячу книгу "Куди зникло море".
Спілкувалась Олена Опанасенко
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Марина Разбєжкіна: "Герой має бути негідником. Святенники переважно зануди"
Щойно завершені українські романи
ТОП-5 видавництв незалежної України
2 
4880
Коментарі