36 традиційних жіночих костюмів кінця XIX-початку XX ст. з різних регіонів України представили у столичному музеї Шевченка.
"Маємо унікальну фондову колекцію, але бракує виставкових залів, - каже завідувачка наукового відділу виставкової роботи музею народної архітектури і побуту "Пирогів" Олена Громова. – Експозицію підготували до Дня незалежності, об'єднали всю Україну. Є одяг з Луганщини та Донеччини, у колекціонера взяли кримськотатарський, бо Крим – це Україна. Жодне вбрання не повторюється, кожне село мало свою вишивку, не було штампованих орнаментів.
З цими речами люди часто не хочуть розставатися. Зберігають як оберіг
Наші етнографи 50 років їздили у відрядження, збирали одяг по всій країні. З цими речами люди часто не хочуть розставатися. Зберігають як оберіг. Або ж заповідають, щоб їх у цьому поховали. Багато найкращих сорочок поховані разом з жінками. Колекціонер традиційного вбрання розповідав, як прийшов на Гуцульщині на похоронок. А там сторічну бабу вбрали у розкішний одяг. Згадував: родина плакала за бабою, а я за сорочкою.
Представляємо й весільний одяг. Наречені могли одягати святковий комплекс, який дівчині купляли в 16-18 років. Родина з достатком могла дозволити собі окремий одяг. Весільне вбрання вирізнялося вінком та намистом. Коли моя бабуся виходила заміж, прадід продав двох волів. Щоб купити коралове намисто сім низок і з бурштину".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Можливо, діти поїхали в інші міста чи померли. Виставка "Не|видиме життя" показує людей, яких більшість не хоче помічати
У різних етнорегіонах одяг мав свої особливості. Об'єднує його традиція декорувати вбрання вишивкою, що несла у собі оберегову функцію. Значення та особливості костюму роками вивчала науковий співробітник виставкового відділу Олена Гордієць.
"Кожна українська жінка, що жила до початку ХХ століття, вміла пошити і вишити сорочку собі, дітям, чоловіку, - розповідає. - Дівчина в 14 років одягала вже сорочку, яку сама зробила. До весілля у скриню мала скласти не менше 10 сорочок. На вечорницях хлопці не тільки слухали, яка голосиста, дивилися, як дівчина танцює, жартує, але і як працює, вишиває. Мала виконувати більш як 50 видів хатньої роботи. А хлопці повинні були вміти робити чоловічу роботу, вміти грати на музичних інструментах та залицятися, говорити компліменти.
До весілля у скриню мала скласти не менше 10 сорочок
Зі зношених речей, з рукавів шили сорочки для немовлят. Від старших дітей одяг передавали меншим. Не просто економили, а щоб між ними бути зв'язок більшим. Вважалося, будуть допомагати один одному і товаришувати.
Ось стрій з лівобережної Київщини, Яготинського району, - показує. - Довга сорочка з гарною поділкою, керсеткою, спідниця, фартух, підперезана крайкою. Часто питають, чому у святковому вбранні є фартух. Сьогодні ми ставимося до нього як до робочого одягу. Жінка в родині з часів матріархату відігравала основну і потужну роль. Брала участь у творенні родинного обряду, магії. Брала глек із святою водою, миску зі святою кутею, подавала гостям хліб. Щоб натрудженими руками не торкатися святого, брала це запаскою. Коли від плахт перешли до спідниць з фабричної тканини, їх замінили фартухи.
На вишивці з Київщини часто зустрічаються троянди. Так званий брокарівський стиль. Французька парфумерна фабрика "Брокар і компанія" випускала мило і парфумерні засоби. Хто купував багато, отримували як бонус комплект листівок із трояндами. Малюнки було цікавим, жінки кинулись таке шити. Це було модне по всій Україні, особливо на Київщині. Наші вишивальниці не копіювали троянди, а переосмислювали їх. Маю двох бабусь, які вишивали сорочки в 1930-х. Одна заміжня, друга дівувала. Та бабуся, що мала дітей, вишила пишні букети троянд. А та, що дівувала – бутони.
Борщівська вишивка з Тернопільщини чорного кольору. Є легенда, що в часи татарської навали чоловіки пішли боронити землю і не втримали нападників. Татари винищили всіх хлопчиків, щоб з них не виросли захисники І жінки дали обітницю вишивати чорним кольором сім поколінь. Такий колір має і практичне пояснення, переважали породи чорнорунних овець.
У Центральній Україні сорочки ніколи не шили на продаж. Тільки у західних регіонах. Там шили "кучерявими" швами, вовняними нитками. Виготовлення було важким та трудоємким, це був спосіб вишивальниці заробити собі на життя. Також у західному регіоні одяг мав свої особливості конструкції. По рівнинній місцевості інакше пересуватися, ніж по гірській. Жінки користувалися запасками, які дають можливість великого кроку.
Про оберегову функцію одягу розкажу на прикладі весільного. Дівич-вечір був не розвагою, а прощанням з дівоцтвом, його оплакуванням. Весілля в традиції є смерть дівчини у своєму роді. Вона є найвразливішою в момент весілля. Бо не набула ще підтримки роду молодого, але лишається свого захисту. Весільний одяг був найбільш захищений. В деяких регіонах намотували під сорочку сітку, де кожен вузлик сітки - оберіг. Тканину на сорочку також обирали вузлувату. Дівчина багато разів опиналася, зав'язувалася крайкою, бо ці кола захищали її. Так само й багаторазове намисто навколо шиї. Згори на стрій вив'язували рушники. Це все захист".
В атріумі музею показують сучасне переосмислення давньої вишивки. Дизайнерське вбрання, картини та рушники.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Італійського художника надихає російська мафія
До 10 жовтня в музеї Шевченка триває виставковий проєкт "Духовна велич: меморії видатних українців. Наукова реставрація" до 30-річчя Незалежності України, присвячений історичним постатям минулого. Репрезентує досліджені та відреставровані фахівцями Реставраційного центру в Києві та його філій у Львові, Одесі, Харкові музейні раритети, пов'язані з життям і діяльністю визначних українців, які впродовж ХVIII–ХХ ст. відігравали вирішальну роль в історії та культурі України.
На виставці представлено 180 предметів з 40 музеїв, заповідників, галерей України та інших закладів культури. Це речі та твори, що належали Івану Мазепі, Петру Могилі, Тарасу Шевченку, Івану Котляревському, Лесі Українці, Івану Франку, Симону Петлюрі, Василю Стусу, Катерині Білокур та багатьом іншим.
3 
4880
Коментарі