Поезія врятувала мені життя: "Золотий кларнет" назвав найкращий поетичний дебют

42

Почав писати російською. Зайнявся поезією, щоб врятувати самого себе від смерті, аби вижити. У 13 років ми з матір'ю переїхали до Києва з Краматорська. Це був кінець 1990-х рр, початок 2000-х рр. Мама поїхала спочатку до Москви, потім до Києва, ми виживали. Я втратив родичів та друзів, приїхав у порожнечу. Мати працювала з ранку до ночі, я був сам у порожній квартирі.

 

Я римував зі шкільних років, але це була забавка. Тепер писав, щоб врятуватися від смерті внутрішньої та зовнішньої. У школі ні з ким не дружив. Навчання не цікавило. Пізніше повернулись до Краматорська, я вирішив, що сенс мого життя - поезія. Справи пішли на лад, почав виходити з депресії. Пізніше видав 2 збірки, одна з них разом з віршами батька та його брата. У 2010 році вийшла збірка "Странник".

Батьки викладачі історії. Тато писав вірші з молодих років. Мені у спадок залишились його доробки з армійських часів. Він теж почав писати, щоб не з'їхати з глузду у армії. У СРСР людина була частиною системи, тому він зібрав цю антологію.

 

У 2011 році побував на читанні вуличної поезії в Харкові. Побачив українську поетесу Олену Рибку, вона мене вразила, це було магічно. Я написав перший текст українською. Коли починав, примушував себе шукати рими, читав класику. Пізніше почав писати верлібрами. Римована поезія відпала, не бачу у ній сенсу. Рими - це наче колір одягу. Одяг – слова. Головне потойбічність та незалежність, вона не потребує жодних рим. Якщо вони самі прийдуть, то добре, якщо ні, то - ні. У мене була до Бога розмова: "або вбий мене, або дай щось, аби зміг творити". Він відкрив мені поезію. Відкрився потік з вимірів, які нас оточують. Я зараз мало пишу, тому що не знаю, коли відкриється цей канал, але я чекаю. Не намагаюсь навмисно шукати слова. Слова це цегла і вона повинна мати душу, коли відчую, тоді буду писати, навіть якщо на це потрібно 1, 2 чи 10 років. Хто ми, як не антени, які приймають сигнал. Творчість щось більш, ніж людське, тому не чіпаю соціальні теми, тому що поезія сакральна.

Говорю про кохання у будь-яких проявах. Це світло, яке наповнює. До речі, смерть це теж кохання, але його інша форма, насильство теж кохання. Мені близька тема смерті, тому що це трансмутація, переходи відбуваються, як зміна сезонів. Один сезон перетравлює інший. Щоб змінилась нова шкіра, треба щоб зникла попередня. Якщо не руйнувати, не виросте нічого нового.

 

Зараз живу у Краматорську, але подорожую, жив у Казані, Києві, Харкові, був у Донецьку до війни. Бабуся там живе, тому сумно, що я можу її ніколи не побачити. У мене душа кочова. Світ такий прекрасний, тема жінки вона одна з найголовніших, тому що жіноче єство ближче до першоджерела, до потоку любові та світла, ніж чоловіче. У чоловічого сильне его, тому маємо війни. У Краматорську ми з матір'ю виростили сад, там багато квітів і вони досконалі. Такі ніжні, коли просто торкаєшся пелюсток. Це те, що протилежить всім війнам, конфліктам. Я не політична, не територіальна людина, для мене існує лише любов.

Через події на Донбасі. Забирали в армію. У мене є рідні по той та інший бік і я не міг брати до рук зброю. Війна для мене не прояв любові. Для мене зброя лише для того аби захистити найближчих родичів, матір.

 

Я завжди так сприймав світ. Коли був у дитячому садку у дітей були забави зводити жуків, щоб вони один одного гризли. Йшов сам гратися у іграшкових ракетах, любив котів, вони були священими тваринами, можливо тому що, мама читала "Майстра та Маргариту", коли була вагітна, і коли я був маленьким. Тема котів сакральна. Уважний до деталей був з дитинства. Вважаю, що маємо сприймати світ чудом, таїнством, яким і є поезія. Не люблю все механічне. Мав любов до комах і метеликів у підлітковому віці, мав бажання стати ентомологом. Намагався викарбувати красу метеликів у вічності. Метелики досконалі, як жінки. Метеликів збирав, щоб тримати їх при собі. Коли вбивав, зберігав їхню красу. У мене досі вдома є метелики з України та інших країн. Я забирав їхні життя, але трансмутував їхню красу. Вони могли ж просто існувати і пізніше розкластися. Для мене краса вічності у незмінності. Комах робив трохи вічними. Вірю, що за межами недосконалого світу є джерело, воно ідеальне.

Багато текстів втратив, через справи не міг відкритися, але не жалкую, кількість не має значення. Може бути один текст, але досконалий, не від цього світу. Це транс, коли пишу зникаю, залишається потік. Це екстаз і з цим можна порівняти світлі відчуття, які чоловік має до жінки.

 

Коли мене охоплює біль. Багато втрачав близьких, коханих. Дехто просто залишав мене і я досі не можу це пережити.

Кілька років тому жив у Києві вперше сам і місто мене надихнуло. У Казані був на межі життя та смерті, були дні, коли не було чого їсти і температура падала - 30 градусів, не було води і я був змушений везти її у великих діжках за кілька вулиць. Екстремальні умови вливали у мене творчість. Як, наприклад, було з римою, вона пропала. Коли людина на межі життя чи смерті, вона відкривається до потоків, щоб ми перероджувалися, маємо вмирати. Я кожного разу боюся.