"Після перегляду деяких вистав розумієш, що цеглина просто так ні на кого не падає" - актор Орест Пастух

8

Актор театру й кіно, колишній режисер та актор Франківського драмтеатру, нині актор столичних "Золотих воріт" - Орест Пастух відзначає, що сучасний український театр ніби живе "в постійному шпагаті".

- Кінчиком пальця однієї ноги ще торкаємось Театру корифеїв, а іншим вже сучасних європейських вистав.

Говоримо з Орестом Пастухом про те, чим периферійний театр відрізняється від столичних сцен, про сучасні виражальні засоби, а також про молодих режисерів, які розвивають сферу зараз.

 

- Я виріс на провінційному театрі минулого, пам'ятаю його іноді "махровим", іноді пострадянським. Таким, у який ми, ще зелені студенти, приходили вчитись, як на кафедру. На базі театру існував фестиваль "Прем'єри сезону", на котрий з'їжджались театри Волині, Закарпаття - приїздили з Рівного, Тернополя, Чернівців, Ужгорода. У них була інша естетика вистав ще 1980-90-тих. Згодом довелось це все переоцінити.

Коли обласний Франківський музично-драматичний театр очолив Ростислав Держипільський у 2008, почав робити апгрейд, був людиною нового часу – молоде покоління. Тоді поставив "Солодку Дарусю", "Націю" за Марією Матіос. Публіка була постійною, квиток на вистави в 2008-му можна було купити за 30 гривень. Чітко пам'ятаю момент, коли час раптом як здурів і понісся вперед. Це був 2014-й, коли стався Майдан, почалась війна. Раптом прийшло відчуття, що театр мов постарів: режисура, вистави, засоби. Все швидко й раптово стало зношеним – і потребувало змін.

Після 2014-го глядачі апґрейдились разом зі сценою – зараз театр став глядачу особливо потрібен, він шукає різного, нового. Хоча у провінції й досі є частина публіки, яка хоче "шаровари" – не може побачити класичний текст української літератури в джинсах, матюка на сцені, і навіть не прагне аналізувати, чи він там доречний.

 

Сучасний театр це провокатор? У нових виставах часто використовують яскраві засоби, хайп.

- Передовсім це майданчик для діалогу, де ми можемо говорити щиро. Сьогодні театр – це місце розваг, яким він був до революції 1917-го. Просто розвага може бути різною. Хочу музичну – йду в оперу і дивлюсь "Чарівну флейту", хочу інтелектуальну – йду на глибокі вистави сучасних авторів, якщо хочу просто відпочити – йду на комедію.

Фішка не в засобах – а для чого їх використовують. Можна показувати трешові картини, світити глядачам в обличчя і матюкатись у залу – і не добитись нічого, окрім роздратування. Іноді глядач до кінця вистави залишаєшся із відкритим запитанням: "Епатажно, але нашо. Що це мені має сказати?"

Хайпом, наприклад, користуються режисери Максим Голенко і Стас Жирков, але в них є чітке знання головного меседжу. Вони розуміють висловлювання, яке цього вечора будуть транслювати, чітко його дотримуються. Окрім форми там завжди буде зміст.

Ти часто граєш у п'єсах Максима Голенка. У чому "фішка" цього режисера?

- У героїв Максима Голенка (режисер театру й кіно, головний режисер незалежного Дикого театру, поставив близько 40 вистав у різних містах України – Gazeta.ua) йде війна з усім дном світу за високе. Боротьба часто супроводжується нижніми вібраціями. Герой Голенка прагне світлого ідеалу, але змушений вигрібати Авгієві конюшні. Таку боротьбу з усіма веде мій герой Валеон Барон з недавньої прем'єри Дикого театру "Червоне, чорне і ще раз червоне" Голенка - про події на Слобожанщині 1920-хх. Махновець, романтик Валеон прагне такої України, якої ще навіть ми не можемо зрозуміти, а він вже знає, якою має бути успішна, розвинена держава. Але на заваді йому стають то неосвічений народ, то комуністи. Вистава безпосередньо стосується нашої теперішньої історії. Досі не можемо дати собі ради з вектором, яким має рухатись Україна. Стосується нинішніх невияснених контекстів, над якими примушуємо замислитись глядача. Ким був Нестор Махно, що нам принесли його ідеї, що вони нам могли дати – а може це й був би наш шлях.

Максим Голенко – один із тих молодих режисерів, які возили українські вистави до Магдебурга (три українських режисери показували вистави у Магдебурзі 2016-го - серед них також Станіслав Жирков і Олександра Сенчук - Gazeta.ua). Ставив "Вій.2.0". Німці знайомились із тематикою, відкривали нас. Ми ж не відкриті для світу, але й для себе також. Культура мусить бути продуктом на експорт. Не може ставати чимось таким, що дістаємо по вихідних із шафи, милуємось і ховаємо назад. У нас є, що показувати. Це довів ще на початку 2000-х Андрій Жолдак, за вуха витяг український театр із 1900-х і притягнув у 2004. Згодом опинився в Німеччині.

 

А Стас Жирков, у чому його особливість?

- Стаса Жиркова (колишній головний режисер театру "Золоті ворота", зараз очолює столичний театр Драми й комедії на Лівому березі, у 2017-му отримав звання Заслуженого артиста – Gazeta.ua) сприймаю як Патріка Зюскінда в українському театрі. Його вистави побудовані довкола космосу "маленької" людини і її великої трагедії, з якою не може дати собі ради. Герої Жиркова майже завжди трагічні. Описати вплив цього режисера на глядача можна як "легкість глибини". Таке відчуття виникає, переглядаючи вистави "Любов людей", "Вона його любила"... Жирков підходить до питання просто - зі стьобом і жартами, а потім непомітно підштовхує до глибокої проблематики. Після перегляду таких речей точно усвідомлюєш, що цеглина просто так ні на кого не падає, а життя це зовсім не веселий жарт.

Граю в його виставі "Отелло". Коли ставили її у січні 2019-го, усвідомили, наскільки театр пов'язаний зі своїм глядачем. Спектакль побудований на інтерв'ю, які записували на вулиці. Зустрічались із людьми й питали, що вони думають про Уляну Супрун. Неоднозначне сприйняття її в суспільстві стало поштовхом до цієї вистави, предметом конфлікту. Піднімаємо тему людини, яку судять не за її професійними якостям, а наприклад за зовнішністю.

Ми, люди театру, знаходимось по той бік рампи, варимось у власному соку, у своєму світі – часто не розуміємо, що між нами із глядачем може бути не пів метри, а ціла прірва у поглядах. Побачили наскільки різнобарвні думки про політичні речі в нашій країні.

"Отелло" – актуальна і після зміни влади. Показуємо про Україну сьогодні, про фейки, які ми споживаємо, про політику.

 

Коли зрозумів, що станеш актором?

- До сцени звик з дитинства. Займався музикою, танцював у ансамблі "Косівські візерунки". Із цією фольклорною історією їздив на перші гастролі в Польщу. У старших класах школи почав відвідувати місцевий клуб інтелектуалів, які збирались при косівській бібліотеці на модну тоді гру "Брейн-Ринг". Була така собі андеґраундна публіка, яка читала книжки, мала смак в літературі. Зустрічав із ними новий рік, саме був у 11 класі. Хтось із клубу перепитав, куди планую вступати, сказав: "Тобі - на театральний". Я планував іти на істфак.

Про театральне мистецтво майже нічого не знав – приїхав до Франківська як Фрося Бурлакова підкорювати велике місто.

У "Червоному, чорному і знову червоному" ти втілив інтелігента, інтелектуала 1920-хх. Кого вважаєш сучасним інтелігентом?

- Ця форма дуже змінилась і образ інтелігенції дуже змінився. Живемо в епоху кризи інтелектуалів, де письменниця Оксана Забужко не набирає стільки ж лайків, як, наприклад, дівчата в ТікТоку, роблячи дивні речі. Для мене перемога діючого президента стала лакмусовим папером, зрозумів, що я насправді варюся в своєму вузенькому казанчику зі "своїми" людьми, думка яких не збігається з більшістю.

Лякає момент – коли спілкуюсь із людьми молодшими, то бачу прірву між нами – принципові питання, які обговорюємо з однодумцями, їх не хвилюють. Нещодавно говорив із молодим знайомим. Питав мене: "А що то ви Україна-Україна, а нашо нам та незалежність. Може, дійсно ліпше бути при комусь". Питаю: "Якою системою цінностей ти оперуєш, кажучи, що маємо дружити зі східним сусідом. Що там? Цінність життя на високому рівні? Гуманізація? Там людина хто?". Не зміг дати відповідь, а він – майбутнє. Маю питання: де він учився, чому він такий? Чому молодь у 2020 в Україні слухає російську попсу.

Так само маю питання до націоналістів, які рвуться до влади. Володію українською мовою, маю вишиванки, вірю в Бога, ходжу в українську церкву – що нового вони мені можуть запропонувати? Те, що використовують як інструмент – вже маю вдома. Хочу вже іншого – українського економічного дива. Розумію, що без нього Крим і Донбас не повернуться.

 

Що вважаєш основною причиною такої прірви у ставленні до своєї держави?

- Війна й політичний бардак - через незнання власної історії й культури. Нам терміново потрібно зробити апгрейд освіти. Усе моє покоління було вивчене на абсолютно застарілій шкільній програмі. Формувала образ української літератури як хронічно нецікавої або зацикленої на комплексі меншовартості. Українець постійно як не кріпак, то випивоха, незмінно нужденний і морально та інтелектуально обмежений. Це вже потім доводилось самотужки відкривати для себе імена й твори, котрі для більшості й досі залишаються невідкритими пластами. Вони найбільш потрібні, бо дають змогу побачити, що ми не лише аграрна країна і головний герой в нас не лише селянин. Були в нас і урбанні герої Плужника, Домонтовича й Підмогильного, котрі оцінювали себе і зміст світу доволі глибоко. А що вже казати про курс історії України, котрий, по-перше, на рівні підручника чомусь відрізнявся від сходу на захід, а по-друге, трактував історію надто поверхово, не відкриваючи усіх справжніх причинно-наслідкових зв'язків. Найбільш показовим у цьому питанні для мене є тема бою під Крутами. В школі нам подавали це як поступ українських "300 спартанців". Вже потім, багато читаючи, я відкрив для себе ще момент, що бій під Крутами - не лише подвиг студентів, а ще й свідчення кадрової неспроможності тодішньої Центральної ради, її очільників.

 

Вистава "Мудак", яку поставили в "Золотих" наробила галасу ще до прем'єри. Про що вона?

- Показали майже бредберівський світ (Рей Бредбері – американський письменник-фантаст, автор роману-антиутопії "451° за Фаренгейтом" – Gazeta.ua). Людство контролює свої емоції, намагається мислити гіперпозитивно. На повірку це все велика омана, оскільки людина і через 200 років лишається "хижаком". За відповідних умов намагається підкорити, принизити, знищити собі подібних.

Граю екополіціянта, який захищає ліси. Відстоюючи "світлі ідеали", не замислююсь над засобами боротьби, які бувають жахливими. Мій - персонаж фанатик, не усвідомлює того, що вішаючи ярлик на інших, не бачить себе зі сторони. Це доводить до катастрофи.

П'єса написана у стьобній формі. Її естетика нагадує серіал "Чорне дзеркало", сучасні фільми про недалеке майбутнє. Це мікс, який вміщує актуальні новини, транспоновані в майбутнє з наведенням містків у сучасність. Містить натяки на коронавірус, інші гучні події сьогодення. В якийсь момент у гіперпозитивному світі майбутнього розповсюджується страшна епідемія суму. Її заносить українець, який куштує м'ясо депресивного дельфіна у Кирилівці, на Одещині. Епідемія стає тотальним лихом, сум у світі майбутнього не допускається, він дає певну чутливість і людськість.

У "Золотих воротах" також граєш у виставі із назвою, яка дуже інтригує - "Родина патологоанатома Людмили". Які там меседжі?

- Вистава – дослідження сімейних травм і стосунків, зв'язку поколінь між собою. Показуємо бунтарство всередині однієї родини, як одне покоління травмує інше, що з цього виходить. Чи маємо ми право казати нашим батькам, що вони згубили нас чи цю країну? Як на мене, усі дійсні процеси, що відбуваються в країні, можна запросто ототожнити з життям середньостатистичної родини, де нове покоління несе в собі генетичні травми попередніх епох.

Де прабабусю хтось зґвалтував, бабуся вирішила про це мовчати, а батькам було комфортно за "совєтів", бо їх прикормили.

Тож кожні попередні покоління ніби тримають одне одного "за хвіст". Найбільш неоднозначне питання постає з тим самим ґвалтівником – важко зрозуміти, чому прабабуся й бабуся і досі готові кидатись на нього з обіймами і не здатні ніяк відпустити. А на долю поколінь майбутніх лягає спадок виховання з постулатами, які вже не працюють, і замовчених травм, про які не говорять. І лише пропрацювавши їх, нові покоління зможуть піти в майбутнє.

Фішка сучасних вистав у тому, що буде відбуватись у глядацькому залі, а тоді після виходу з нього. Коли виходив з прем'єри вистави Тамари Трунової "Погані дороги" про війну на Донбасі, побачив хлопця з дівчиною, які мовчки стояли й дивились перед собою на стіну.

Зрозумів, що це, видно, жителі зі сходу України.

 

Незабаром виходить картина Червоний. Без лінії фронту про УПА. Чи часто доводилось чути про "черговий" історичний фільм, яких "і так знімають забагато"?

- Скільки є російських фільмів про Другу світову? Вже про що лиш там не говорили, навіть про німців, закоханих у радянських жінок. Вони от висказались, а ми стільки ще не сказали про свою історію ХХ століття. Тож потребуємо ще багато історичного кіно. Наприклад, завдяки Василеві Шкляру у нашому кінематографі лиш почала відкриватись тема Холодноярської республіки. Проте лишаються суттєві прогалини. Не відкрита персона Симона Петлюри, причини вчинку героїв Крут, попри те, що вийшла картина-екшн. Не розкриті причини, чому уряд УНР не зміг дати ради при владі у 1917-му. Не переоцінений Володимир Винниченко, не до кінця відкритий Андрей Шептицький, шестидесятники, Алла Горська.

І бажано, щоби в біографічному фільмі на історичну тематику в Україні було видно справжню людину - з крови, сперми, бажань, помилок, неоднозначностей. На заході знімають про принцесу Монако Грейс Келлі, Вінстона Черчилля, Маргарет Тетчер з усіма людськими недоліками. Коли наші знімають про знакових персон – вони якісь цнотливі, надто міфологізовані.

Які телевізійні проєкти назвав би вдалими?

- Коли подивився серіал про Кайдашів за сценарієм Наталі Ворожбит (серіал "Спіймати Кайдаша" створений у 2019-му за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького із перенесенням дії в сучасність – Gazeta.ua) – історія мені боліла. Чи зрозуміємо ми про себе щось із того, що треба в собі змінити. Якщо не поміняємо – нікуди не рушимо. Мені дуже шкода героїв, не знаю, хто винуватий, що їм не було можливості показати інше життя, яке могли би прожити. Така собі історія без вини винних. Але там гарний відкритий фінал. Я побачив його для себе так, що Лаврін (молодший син Кайдашів, за сюжетом серіалу пішов воювати на Схід. – Gazeta.ua) мусить повернутись, а Омелько (старший Кайдаш, батько Карпа і Лавріна – Gazeta.ua) мусить його дочекатись. Саме коли він повернеться – історія піде по-іншому. Якщо того не буде, тоді треба накриватись кришкою гробу, бо залишимось жертвами тієї ж круговерті.

 

Знаю, що ти віруюча людина. Чи мав колись кризу віри, як вийшов із неї?

- Віра дає мені певний ґрунт, який дозволяє твердіше триматись на землі. Був переламний момент в житті, коли запитував себе: "Він є чи нема? У Нього вірити чи не вірити?" Усвідомив тоді: життя штука непередбачувана – ніколи не знаєш, як і що складеться, тому ліпше я віритиму в Бога, аніж не віритиму ні в що.

×