"Після Бучі впала в ступор, не знала, як творити. Це як малювати кров'ю" - одеська художниця

28

Арт-історії про життя під час війни створює одеська художниця та ілюстраторка Ірина Потапенко. Ідеї для серії робіт "Підвальні хроніки" бере з власного досвіду. Кожну ілюстрацію підписує із властивим одеситам гумором. Картинки швидко стали популярними у мережі, бо у них українці легко можуть впізнати ситуації зі свого життя.

Ірина раніше ілюструвала дитячі книги, 10 років працювала мультиплікатором. Малювала акварельний живопис, вела майстер-класи й проводила арт-подорожі. З часу повномасштабного вторгнення Росії почала створювати картини на воєнну тематику. Свої ілюстрації художниця малює на дачі під Одесою.

Gazeta.ua поспілкувалась з Іриною Потапенко про мистецтво і творчість під час війни.

"Художники - категорія людей, які дуже емоційно залучені у все, що відбувається. Той стрес вибиває з життя. Почала малювати на воєнну тематику, бо це - спосіб виговоритись через картини, образи. Важко взяти у руки олівець. Але мені легше стає, коли намалюю. Ці малюнки, як крик душі. Часто їх підписую своїми віршами. Коли почалася війна перестала читати російських книг, навіть говорити було важко. Стала писати поезії українською. Це було складно, бо наче згадую її. Поезії українською від душі, сильно резонують. Ти тоді наче приєднуєшся до всього, що відбувається у країні. І стаєш частинкою її", - розповідає Ірина

Акварельний малюнок митскиня створює два дні, над цифровим працює – день. Часто доводиться малювати у підвалі.

"Буває, що образ зріє в голові і повинен сформуватись. А іноді, як спалах. Раз і картинка вже є, але треба її намалювати. Особливо, коли почитаєш новини і побачиш якісь кадри чи фотографії з тим, що відбувається на окупованих територіях. Після Бучі у мене була перерва. Я в такий ступор впала, що не знала, як творити. Це як малювати кров'ю. Я не могла. Переключилась на щось інше", - додає Ірина.

Фото: facebook.com/ikarkenta

У картинах на воєнну тематику Ірина почала використовувати кольорову палітру, що раніше не була характерна для її творчості.

"Зараз стало багато контрастних відтінків. Ця фіолетова серія з підвальних хронік, я ніколи так не малювала. А тут виникає все контрастне, різкі лінії, незвичні для мене, кричущі. Тому, що всі емоції – це або крик, або відчай, біль. І виразити цю сильну емоцію можна через колір, або образ, який викликає у людей емоційний відгук", - каже Ірина.

"Відчуваю війну, як стихію, що насувається якесь цунамі, величезна хвиля агресії і ненависті. Щось таке нечуване. Війну можна зобразити і у вигляді чудовиська, дракона, демона, як у казках. Намалювати потворного гобліна - і цей образ буде зрозумілий. Про нього можна історію скласти і придумати кінець, який виведе на позитив. Навіть намалювавши щось страшне, можна порвати це і в тебе буде відчуття, що ти впорався з цим страхом. Це така психотерапія для художника", - додає Ірина.

 

"Найважчі ілюстрації з дітьми - коли ті травмовані, з ампутаціями. Я не хочу цього малювати. Я би краще писала пейзажі, щось приємне – те, що люди хочуть бачити. А тут я не можу. Поки це не намалюю, воно всередині рве душу. Я стала малювати і люди почали відгукуватись. Зараз розумію, що це треба показувати. Люди це відчувають, бо це серцем краще доходить. Не через слова, а через мистецтво. Малюнки, вірші, пісні, музика нас об'єднують із будь-якими людьми".

На сторінки Ірини у соцмережах з початком війни стали підписуватись багато іноземців. Її картинки почали показувати в іноземних виданням. Їх перемальовували у Берліні на плакати на демонстраціях. Зокрема, використали малюнок, на якому зображено хлопчика, що під прицілом у російського військового.

"До американців і європейців краще доходить меседж через картинку, ніж через фотографію. Бо картинка – це емоція, як від серця до серця. Почуття художника, як він переживає цю ситуацію. З жителями інших країн нам не треба знати спільну мову, ми спілкуємось через ці картинки. Мені писало багато американців і європейців, що вони переживають, що їм боляче, хочуть допомогти. На початку писали й росіяни усяку гидоту, але я їх забанила", - каже художниця.

Кілька картин Ірина завантажила на міжнародний сайт для продажу.

"Зараз проблема вивезти оригінал з України, цього не можна зробити. А принти іноземці купують. Своїй знайомій з Одеси, що зараз перебуває у Голландії, я переправила цифрові копії і вона робитиме там виставку. Ще одна колега зараз у посольстві України в Ізраїлі організовує виставку з моїми роботами", - каже Ірина Потапенко.

Художниця розповіла про ідеї створення своїх ілюстрацій.

ПІДВАЛЬНІ ХРОНІКИ

"Підвальні хроніки" – це те, як ми переживаємо війну. Історії про мене, мого чоловіка, собак, котів і наш підвал, - продовжує Ірина. - Може, дещо прикрашаю, посмішніше малюю якісь там фантазії, але все реальне. Чоловік мені у підвал каву таскає, на карачках лізе, ту чашку перед cобою суне. І день народження там святкували. Мишей я придумала. У підвалі вони є, але я не знаю, як вони живуть. У нас чотири коти і вони їх регулярно відловлюють. Під час тривог котів важко забрати у підвал. Вони не хочуть, впираються. Дотримуються правила двох стін.

Я - одеситка і ці хроніки у мене виходять смішно. Історії з нашими котами й собаками забавно зі сторони виглядають. Від цих картинок багатьом стає легше і веселіше. Війна – це частина нашого життя, від неї не можна відвернутись і відмовитись, закрити очі, під подушку голову засунути і зробити вигляд, що цього нема. З цієї реальністю треба знаходити якийсь діалог. У мене так виходить через малюнки".

ПТАШКА З АЗОСТАВЛІ АБО ЧИЯ ТИ ДУША?

 

Цю картину Ірина Потапенко намалювала напередодні 9 травня, коли у мережі з'явилась фотографія української захисниці 21-річної Катерини із позивним "Пташка", що перебуває на Азовсталі.

"Людина - це ж не тільки тіло, дуже важлива сила духу для тих, хто, підтримує, волонтерить. Важливий духовний зв'язок. Зробила цей портрет, бо "Пташка" наче душа Азовсталі. Підписала цю картинку "А чия ви душа?". Хотіла привернути до цього увагу, щоби люди більше думали про душу. Бо від неї залежить більше, що ти будеш далі робити і як, що з тобою буде у цій країні, що буде з країною. І люди почали писати, що "Я душа моєї сім'ї", "Я душа мого дому", "Я душа мого саду", "Я душа моря".

Для картини використала червоно-чорні тони. Червоний – це як пожежа, колір вогню. А ще це колір війни, агресії і крові. Червоний привертає увагу – коли людина листає стрічку соцмереж, то цей колір змушує раптом зупинитись. Це як крик.

АЗОВСТАЛЬ – МІСЦЕ СИЛИ

 

"Азовсталь – це місце сили. Воно потужне завдяки людям і конструкції. Військові якось злилися із заводом, стали частиною його. Там багато болю. І ці діти – це образ в людині чогось ніжного, дитячого, незахищеного. Чогось такого трепетного, дуже ніжного, що треба зберегти у собі. А зверху їх лев оберігає. Можна по-різному трактувати ілюстрацію. Кожен картину розуміє, як може, не обов'язково навіть пояснювати. Це картинка про силу і про бажання зберегти життя", - говорить художниця.

ПІДЗЕМНЕ І НАЗЕМНЕ

 

"Коли почали сильно бомбардувати Одесу, вибухи були поблизу нас і доводилось ховатись. Я боюсь замкнутих приміщень і для мене важко кожного разу спускатись у підвал. Тому й придумую це все, наче там є світ під землею. Наче він казковий. Ти спускаєшся і таке враження, що тебе вже поховали. Що ти під землею, а там наверху все летить й вибухає. Тому й намалювала на такій глибині, бо було внутрішнє відчуття, що ти дуже сильно заглибився в землю. Намагаєшся сховатись, а неможливо це зробити. Бо фактично ти зариваєшся. Ти наче ховаєшся, але й сам під землю лізеш.

Чим довше сидиш у підвалі, тим сильніше хочеться нагору, розкинути руки, розправити крила, злетіти. Мій друг із Києва пообіцяв покатати мене на спортивному літаку після війни. Збиралися минулого літа політати. Не встигли. Тепер чекаю, коли ми переможемо, і я влізу в кабіну з пілотом - ми полетимо. І може він дасть мені потриматися за штурвал.

Тільки як я зможу зверху дивитись на розбомблені міста?".

МОРСЬКЕ ЦУЦЕНЯ

 

"Собачка на фоні протитанкових їжаків і моря – це одеська ілюстрація. Придумала її, коли поставили цих їжаків на Дерибасівській і на березі. Дивишся і думаєш: "Боже, літо, місто цвіте і вулиця, де завжди було багато людей – а зараз все це пусте. А ці їжаки, архітектуру й море важко поєднати в одній картинці. Це не сумісні речі, важко звикнути до цього всього".

МІСТО-ПРИВИД

 

×