Ольга Богомолець боялася смерті з косою

 

Співачка, лікар і власниця музею української домашньої ікони Ольга Богомолець в юності була свідомою комсомолкою і мало знала про релігію.

"Наш рід у 30-х роках винищували, наша родина була опальною. У 1937 році двоє Богомольців були розстріляні як вороги народу, ще двоє були закатовані в Павлівській лікарні. Родина була розкидана по світу. Нас всіх врятувала моя прабабуся Софія Миколаївна Плісецька, яка очолила "Північно-російський робітничий союз". Була дворянкою, яка відмовилась від титулів і спадщини й пішла в народ. Батьки  намагалися рятувати життя, тому виховували мене на радянських принципах", - розповідає вона.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Унікальну ікону, що могла належати Володимиру Мономаху, готуються передати громадськості

Кілька поколінь Богомольців - лікарі. Тому в квартирі батьків завжди був образх Святого Пантелеймона, покровителя лікарів.

"Цей образ у нас вдома завжди був захований за шафою, - розповідає Ольга Вадимівна. - На шафі дуже високо лежала Біблія, на ній хрест. Вони завжди були накриті серветкою. Я робила кілька спроб туди полізти і її зняти, за це була добре луплена. Потім Біблія зникла з шафи. Думаю, що її переховали. Пам'ятаю, як на травневі свята сиділа моя бабуся, малювала писанки і писала на них літери "ХВ". Я її запитувала, що це таке, а вона відповідала, що намалювала просто так. Я в цей час робила паперові квіти на першотравневу демонстрацію. Думала, що бабуся теж щось майструє до першотравня".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чернігівські ікони малювали на червоному тлі, а гуцульські натирали часником

Бога для себе, каже співачка, відкрила у 8 років у Карпатах.

"Вперше навчилася молитися в чужій родині в Карпатах. Мене батьки привезли на Західну Україну на Різдво. Я тоді вперше побачила вертеп і навчилася співати колядки. Побачила яскраве і колоритне українське життя. Коли прийшов до хати вертеп і смерть з косою, я перелякалася й заховалася за пічку, мене не могли звідти виколупати. Так я доторкнулася до релігії, але тоді я нічого ще не усвідомлювала. А потім ще багато років святкувала Різдво в цій родині. Моя бабуся приятелювала з родиною Стефаників, з сином Василя Стефаника, який був мером Львова. Раз моя мама з його сином приїхали в мисливське господарство. Мене лишили на кілька днів. Я лишилася, і господиня мені каже: "Олюсю, піди в шопу, принеси ліберко, потім закрий шубер". Я вийшла, соромно було зізнатися, що нічого не зрозуміла. Сніг падав лапатий, і в мене сльози течуть. Не знала куди піти, що зробити і що закрити. Вийшов 4-річний син господині: "Чого плачеш?" Кажу: "Андрію, я не знаю, що таке шопа". - "Та це воно" — показує на комору. "А що таке ліберко?" - "Та осьо висить" — показує на ліверну ковбасу. "А що таке шубер?" - То була засувка в печі. Ми з ним ідемо в цю шопу, і він мене питає: "А ти вмієш кататися на ровері?" Добив".

×