"Почав розуміти свою кицьку. Спілкуватися з нею" - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Звичайні події" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Наталії Лапач.

Авторка народилася 1982 року у Херсоні. Має дві вищих освіти - дипломи магістра філології й журналістики Херсонського державного університету та магістра міжнарожної економіки Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.

Живе з чоловіком у Києві. Надає консультаційні послуги з бізнес-аналізу.

Повний тест:

Знаєш, чому я боюся туманів?
Звичайний ранок вівторка. Міст Патона, як завжди, тягнеться. Плюс айті – не треба поспішати на роботу. На фоні грає радіо "Рокс". Думаю про те, яка ми чудна пара. Можемо їхати і мовчати. Досить довго. А потім раз - і питання застає тебе зненацька. Я мовчу і стежу за дорогою. От найменше мені зараз треба когось догнати, щоб тягнучка ще виросла і водії проклинали ще двох бовдурів.

Коли навколо тебе все у густому тумані, то здається, що межі навколишнього світу стираються. І ти не знаєш, де ти. Ти не відчуваєш того самого "тут" і "зараз", а просто пливеш у тумані. І не знаєш, наскільки стерлися межі нашого світу. Не знаєш, у якому зі світів опинишся, коли розвіється туман.
За мостом дійсно туман. Густий. Не видно не те що Лавру, а й чи є кінець у моста. А раптом вона права? Від цієї думки стає моторошно. Минулого разу, як був такий туман, почалася війна. І також не вірилося в те, що реальність стала іншою.

Висаджую біля офісу. Завжди її підвожу, щоб не губилася. Дивлюся, як граційно вона рухається.
А на мене чекає звичайний день айті контори. Дзвінки, мигтіння скайпу, де всім щось терміново треба, а наостанок ще й плановий вечірній деплой. Несподіваний дзвінок. Зараз ніхто не дзвонить - навіщо, коли є скайп, чи вайбер. Мимоволі починаєш думати про найгірше. Із ким і що могло трапитися. Дурня. Незнайомий голос каже, що знайшли мою анкету у базі донорів, що дитині терміново треба кров. Я давно у базі донорів. Ще з тих часів, коли грошей не було ну зовсім. Не маєш грошей, то хоча б поділися тим, що маєш, так мене вчили батьки.

Цікавий народ зазвичай здає кров. Тут і платні донори, здорові дядьки і тітки, і гламурні дівчата і хлопці, у костюмах з ноутами - чи юристи, чи банківські співробітники. Особливо шкода миловидне дівчисько, яке недобрало вагу, щоб здати кров, і ледве стримувалося, щоб не плакати.
Ще один дзвінок. Чи сьогодні день телефону, чи що? Тільки зберешся попрацювати - як комусь терміново треба продати тобі квитки на чортову виставу.
Деплой, на диво, не впав.
Їдемо додому. Пролітаємо міст, й таке буває. Туман давно розвіявся.

Тобі не здається, що щось невловимо змінилося? Що це вже не та реальність, із якої ми заїхали в туман ще зранку?
Вона дивиться на зірки, прискіпливо вивчає небо, наче шукає якісь зачіпки. Другий місяць вона там шукає, чи що. Я обіймаю її, намагаючись не сильно придавити маленьке котяче тільце, особливо хвоста.
Зараз в айті народ іде за грошима. Мені подобалося в айті те, що лише твій розум мав значення. Ти міг бути скільки завгодно дивним, але це нікого не обходило. Всі такі. І якщо ти приїздиш на роботу із кицькою – нікого не обходить. Я був на співбесіді в офісі, де було облаштовано навіть кімнату для двох котів. Але от спілкуватися з кицькою – це вже занадто.

Ранок середи не задався - їхати треба було рано, щоб встигнути на сдачу крові. Міст, на диво, їхав досить швидко. А далі казка скінчилася і довелося об'їжджати повз костьол Святого Миколи, який, про себе, я завжди називав будинком з химерами. Стою у заторі і розглядаю потворних створінь костьолу. Здається, що вони розглядають мене у відповідь. Добре, хоч не питають, як справи. А розказати було що. Якби хтось спитав зараз про моє життя, я б назвав його "звичайні події на тлі незвичайних обставин".
А ще рік тому жив собі звичайним життям. Java Developer, Middle, неабищо. Проект так собі, зате команда підібралася на диво гарна. Ходили на пиво, грали у "настолки" по п'ятницях, обговорювали дівчину-піємку з іншого офісу. Скаржилися на стенд-ап о 10 ранку, бо ж незручно добиратися з лівого берега до офісу у такий час. Звичайне життя пересічного айтішніка. Дзвінок батькам раз на тиждень.

А потім був густий туман. Я їхав додому по мосту Патона, слухав радіо. І таке враження, ніби у тому тумані я виїхав десь не там. Все наче залишилось тим самим, на своїх місцях, але реальність змінилася. Війна змінила її. Страх майбутнього, темного і невідомого, і зовсім нерадісного. Друзі, які перестали бути друзями через різницю політичних поглядів. Звичайні люди, такі самі, як ми, які ставали творцями нової світлої реальності. План порятунку, який я розробляв для своїх батьків, які залишилися на Півдні, на нашій території. Каністра з бензином та аптечка. Ну і ще дещо. Виїзди з друзями до лісу, щоб тренуватися у стрільбі.
Але було дещо дивне. Не моторошне, але дуже дивне. Я почав розуміти свою кицьку. Спілкуватися з нею. До речі, вона виявилася чудовим співбесідником. З того часу, я залишаюся вдома, якщо за вікном туман. Удвох дивимося у вікно. Розповідаю їй останні, вже кращі новини.

Та я знаю, що одного разу я знову потраплю в туман. Цікаво, яким буде той світ, у якому я опинюсь. Можливо, там будуть у симбіозі жити люди і природа. Можливо, буде суспільство, побудоване на засадах рівності можливостей, свободи вибору, суспільної користі...угу. А можливо, всі френди у Фейсбуці будуть моїми реальними друзями.
А поки – я налаштовую щомісячний платіж для притулку для тварин та насолоджуюся чудовим товариством своєї кицьки.
Чудовий сонячний ранок, ясне безхмарне небо. Вирішив прогулятися по мосту Патона. Несподівано зустрів свою давню знайому. Одну із небагатьох, хто працює по спеціальності, яку закінчила, психіатром. Прогулялися, розговорилися за кавою.
А потім не було туману. Були лікарі та перелякані батьки. Кажуть, нервове навантаження та перевтома. Кажуть, трохи підлікуємо, та можна не боятися туману - і розмови з тваринами також припиняться. А от цього шкода, бо не так просто знайти гарного співбесідника.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×