Виставка "Люди правди" відкрилася в Меморіалі пам'яті Голодомору

Люди правди, які не мовчали: 16 очевидців Голодомору

Американський журналіст, московський кореспондент бостонської газети “ChristianScienseMonitor”, історик. У жовтні 1933-го подорожував Україною. Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав із осені 1934-го, коли назавжди залишив СРСР. Тоді ж вийшла його книжка “Залізна доба Росії”. В окремому розділі про Україну він розповідав, що голод охопив територію з населенням 60 млн, а кількість жертв становила 3–4 млн осіб. У 1944 р. у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлина “Україна: пригнічена нація”.

Британський журналіст, автор низки статей із описом голоду в Україні та роману “Зима у Москві”, виданого у 1934 р. У 1933 р. дістався до охопленої голодом України. Завдяки його репортажам Великобританія дізналась про голод.

"Ніколи не посмію забути... хліборобів, як на колінах у снігу жебрають хліба", - писав 1933 року британський журналіст Малкольм Маґґерідж. Його колега зі США Вільям Генрі Чемберлин стверджував: "Не було в історії людства катастрофи таких великих розмірів, яка би так слабо привернула увагу світу".

Цьогорічне вшанування пам'яті про Голодомор присвячене "людям правди" - українським і закордонним очевидцям, які, часто під загрозою смерті, не боялися поширювати правду про голод в Україні, - повідомляє Gazeta.ua.

"Це журналісти, громадські діячі, політики і звичайні українські селяни, які публікували статті, записували побачене у своїх щоденниках чи просто робили фото. Вони вірили, що зафіксована ними правда важлива для протистояння злу, яке вбиває мільйони людей. Завдяки їх зусиллям вдалося зберегти інформацію про один із найстрашніших злочинів в історії людства", - розповів Голова Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович на відкритті виставки "Люди правди. Щоб світ знав". Її представили в Меморіалі жертв Голодомору.

"Навіть за записи в особистих щоденниках люди отримували 5-10 років таборів, як харківська вчителька Олександра Радченко", - розповідає співробітник Інституту національної пам'яті Ярослав Файзулін. - Виставка розказує про неї та ще 15 людей. Серед них - про Ґарета Джоунса, який без дозволу СРСР контактував з українськими селянами, потім у Берліні скликав прес-конференцію й розказав про ці злочини проти цивільного населення. Для компрометації Джоунса влада СРСР здійснювала грандіозну кампанію. Силами, наприклад, відомого журналіста Волтера Дюранті, який послідовно заперечував голод. Згодом Джоунс гине при загадкових обставинах, а Дюранті отримує престижну журналістську Пулітцерівську премію. Років 10 тому була ініціатива позбавити його нагороди, але неуспішна", - пригадує історик.

Присутня на відкритті виставки письменниця Оксана Забужко вважає, що премія Дюранті - це вже клопоти не українців: "Це не наша проблема. Це проблема західної журналістики й етики Заходу загалом. Вона повністю на їхньому сумлінні. Це, як в Ізраїлі говорив мені один інтелектуал, "антисемітизм - це не наша проблема. Це їхня проблема".

"А я вмирав від голоду двічі. Спершу при Голодоморі, а потім у німецькому концтаборі, - пригадує 87-річний уродженець Запорізької області Микола Онищенко. Після втечі з окупованого Луганська проживає в Києві. - Зрозуміло, що знущалися фашисти, але на все життя мене зробило іншою людиною те, як у голод знущалися "свої", партійні. Я доцент, на пенсію пішов з посади головного економіста Луганського тепловозобудівного заводу, але радянською людиною не був ніколи. Бувало, що мені пропонували посади, які були мені підсилу і які я хотів, але в партію вступати задля цього я не погодився". Коли в його хаті службовці відбирали останні харчі, Миколі Онищенку було 7 років.

Раніше Gazeta.ua публікувала всю програму заходів пам'яті Голодомору.

Знайдені в архівах уривки щоденника Олександри Радченко днями оприлюднив журнал "Країна".