Понеділок, 25 грудня 2017 19:00

Купували котів, щоби показати свою громадянську позицію - фіналіст "Новели по-українськи"

Купували котів, щоби показати свою громадянську позицію - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Про котиків і політику" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Алли Мелентьєвої.

Алла Мелентьєва народилась у Донецьку, живе у Києві. Закінчила Санкт-Петербурзький державний університет (філологічний факультет). Пише прозу, п'єси і сценарії.
Перший роман — "Девушки Достоевского" — вийшов у видавництві "Лімбус пресс" (Санкт-Петербург) у 2005 році.
Її роботи публікувалися в журналах "Студия/Studio" (Німеччина), "Процесс" (Чехія), "Кольцо А" (Росія).
Лауреат премії Марка Алданова (США), дипломант міжнародного конкурсу "Лучшая книга года – 2015" (Німеччина), фіналіст конкурсу "Время драмы, 2016" (Росія).
Остання публікація – роман "Семья Рин" - вийшла у видавництві "Клуб Сімейного Дозвілля" (Харків) у 2016 році.

Повний текст:

- Дивись, Юлю, як той чувак на Брежнєва схожий, - сказав Вітьок. – Он які брови!
Усі, хто стояв навколо на платформі станції метро Шулявська в цей недільний ранок, мов за командою устромили очі туди, куди вказав Вітьок – на протилежну стіну, де поряд з назвами станцій була реклама з бровастим дядечком.
- Мамо, а хто такий Брежнєв? – запитала чотирьохрічна Настя.
- Брежнєв це… хм… - Юля завагалася з відповіддю.
- Це був у нас один такий поганий керівник. Він, як твій дід, хотів, щоб ми всі були однакові, у нужді й тупі, нікуди з країни не виїжджали і не знали, як люди живуть, - сказав дочці Вітьок.


- А ну припини розводити політику при дитині! – накинулась на нього Юля. – Ти забув, куди ми їдемо? Ти забув, чому ми їдемо?
Вітьок криво усміхнувся і хотів сказати щось страшенно саркастичне, але тут якраз під'їхав потяг.
А їхали вони, власне, на виставку котів в Палаці Дітей та Юнацтва, що на Печерську. Але то була на проста сімейна вилазка у неділю, то була особлива миротворча спецоперація. Два тижні тому Вітьок полаявся зі своїм тестем Олександром Михайловичем так, що аж дим валив. До бійки не дійшло, але були взаємні прокльони, відмови від споріднення і класичний вихід з грюкнутими дверима. Зовсім недавно відгомонів Майдан і "трапився Крим" - і по родині Вітька, як і по багатьом іншим родинам, пройшла чітка межа: Вітьок був за Захід і покидання імперських обіймів, в той час як Олександр Михайлович не хотів знати ніякого Заходу і ось цього ось всього неподобства, і був за тісну єдність з Росією і за нову радянську супердержаву. На цьому грунті і розплювались.


І ось ситуація: весна у розпалі, час їхати на дачу, копати городи, висаджувати розсаду – але як це зробити, якщо тестя з зятем не вмовиш зійтись разом на одному гектарі?
Щоб їх звести і якось примирити, довелось вигадувати хитромудрий план. Юля "зненацька" згадала, що вже давно обіцяла Насті кошеня, і довгий час уламувала батька та чоловіка удати дружню родину і зійтись ненадовго на виставці котів, як на нейтральній території, в найближчу неділю.
Поки повільний – економія електроенергії у вихідний день у бідній країні – ескалатор загальмовано тягнув їх до верхньої площадки станції Арсенальна, Юля останній раз подбала про те, щоб Вітьок якнайкраще зрозумів, як йому слід поводитися.
- І дивись, жодного слова з татом про політику!
- А якщо він сам почне?
- Навіть якщо сам почне – не відповідай. Якщо хоч слово бовкнеш про політику, то я тобі - ! – Юля потрясла стиснутим кулачком перед його носом.
Пасажири, що їхали поряд з ними, почали обертатися; в їхніх очах прочитувалось розуміння. Вітьок скоса поглянув на Юлін кулак і трохи скривився. Він стояв на дві сходинки нижче за неї, і тому його погляд спідлоба здавався зацькованим.


На виході з Арсенальної вони купили морозиво для Насті, а заодно і для себе, і попрямували до Палацу Дітей та Юнацтва.
Олександр Михайлович вже чекав там на них, і весь час їх підганяв через Юлін мобільник.
- Так, тату, вже йдемо… вже вийшли з метро… вже зовсім поряд… нічого ми не "закопалися" - морозиво купляли… - терпляче звітувала в трубку Юля.
Коли вона почала промовляти "ось вже дійшли до…", то зіштовхнулася майже впритул з Олександром Михайловичем. Подивився на неї з докорою і вимкнув телефон.
- Дідусю! – вигукнула Настя і побігла до нього.
- Ах ти ж моя киця! - Олександр Михайлович підхопив Настю і злегка покрутив нею у повітрі.
- А де мама? – запитала Юля.
- В село до своїх умотала, - Олександр Михайлович спустив Настю на землю і кивнув на Вітька. – До таких же, як він, бендер.
Вітьок презирливо пирхнув.
- Тату! Знов починаєш? Ми ж домовились? – обурено скрикнула Юля.
- А що я "починаю"? Я нічого не "починаю"! – одразу відхрестився Олександр Михайлович.
Він повернувся до Вітька. Обидва подивились один на одного з кислим виглядом.
- Здрастуйте, тату, - сказав Вітьок.
Вітьок терпіти не міг отих "тату" і "мамо" до батьків жінки. Якщо він і казав тестю колись "тату", то виключно у випадку розбіжності в поглядах. Зі змістом "який там ще ви мені тато?"
- Доброго дня, синку, - відповів Олександр Михайлович. Його "синку" також прозвучало, як "в гробу я бачив такого синка".
Відвідувачів на виставці було стовпище. У натовпі не одразу можна було помітити кішок. Кішки, схоже, мовчазливо визнавали, що вони тут у меншості: поводились тихенько, тулилися ближче до господарів, або забиралися у далекі кутки кліток і поверталися до людей спинами.
- Мамо, дивись – мейнкун! – раптом викрикнула Настя і потягла Юлю до жінки, що тримала велике руде кошеня.
- Останній залишився. Беріть, поки й цього не купили, - жінка тицьнула кошеня до рук Насті.


Настя одразу розтанула.
- Мамо! Візьмемо!
- Що тут у вас? – запитав, приспівши за ними, Олександр Михайлович.
- Дідусю, подивись - це мейнкун! – Настя потрясла перед ним кошеням.
- Що воно за диво? - Олександр Михайлович підсліпувато роздивлявся вертляву тваринку.
- Мейнкун – це американський кіт, - пояснила господиня.
- Американський?! – крикнув Олександр Михайлович, як дурний.
Усі одразу зрозуміли, що має відбутися щось страшне.
- Навіщо тобі цей американський кіт? – сказав Олександр Михайлович Насті. – Поглянь, який він бридкий, поганий! Що, хіба нема хороших нормальних котів?
Настя зрозуміла, що в неї хочуть відібрати мрію. Вона вчепилася в кошеня і зібралась на сльози.
- Ні, ні, ми купимо саме цього кота, - сказав Вітьок, просуваючись вперед і витягуючи гаманця. – Саме американського.


Олександр Михайлович побагровів і звернувся до продавців кішок:
- Де у вас торгують руськими котами?
Котовласники зацікавлено спостерігали цю сценку і, певно, вже встигли сформувати щодо неї свою громадянську позицію. Деякі значуще посміхалися, дехто осудливо хитав головою.
- У нас чисто руських котів немає, - сказала одна жінка. – Але, якщо хочете, ось там Люся сибірських продає.
Олександр Михайлович почухав носа у роздумі.
- А що ж, Сибір також руська земля. Де вони, ваші сибірські?
- У мене сибірські, у мене! – відгукнулась з кінця ряду власниця сибірських.
Олександр Михайлович метнувсь до неї.
- Ось, які гарненькі, - жінка продемонструвала йому в оберемку двох кошенят. – Два братики.
Кошенята мляво звисали з її рук; їх мордочки мали дещо спантеличений погляд, ніби вони хотіли сказати "ось такі оце ми сибірські коти".
- Добре, беру. Дайте мені ось цього… чи краще – того…
Тут котовласниця несподівано виявила тонке розуміння кон'юнктури.


- Ні-ні, - твердо сказала вона. – Вони у нас тут єдині сибіряки, інших ви не знайдете. Я їх тільки у комплекті продаю. Вони ж братики, їх розділяти – знущання.
Олександр Михайлович хотів же почати сперечатися, але раптом йому до голови прийшла одна дуже цікава думка.
- Беру в комплекті, - рішуче сказав він.
Він відрахував гроші, схопив обох кошенят і пішов шукати в натовпі родичів.
- Ось! – крикнув він здалеку Вітьку, розмахуючи кошенятами. – Аж два сибірських кота! Двох одразу купив! А знаєш чому? Тому що вони браття, а рускіє своїх не бросают!
- Тату, ти здурів! – ахнула Юля.
- У нас тепер аж три котика! – зраділа Настя.
Вітьок насупився і промовчав.
Сибірських товаришів сунули у велику господарську сумку в компанію до американця.


- Але це тимчасово! Я їх у себе не триматиму! Ти, тату, їх купив – ти їх до себе і забереш! – проголосила Юля.
Поки родина дивилась "шоу кішок", Вітьок непомітно повернувся в той кут, де торгували кошенятами, пройшов вздовж кліток, читаючи назви порід, і зупинився перед табличкою "британська кішка".
Трохи пізніше він вислизнув з натовпу і пред'явив ошелешеній родині димчасте кошеня з жовтими очима.
- Ось! Чистісінький англосакс! – сказав він, в упор глянув на Олександра Михайловича, який аж засичав від геополітичної ненависті.
- Боже мій! Ви обидва здуріли! – скричала Юля.
- Ще котик! – звеселилася Настя. – Сіренький!
Англосакса додали в сумку. Сумка пішла буграми і засичала.


Олександр Михайлович відійшов у бік і витягнув свій засмальцьований пенсіонерський гаманець. Він з'ясував, що грошей у нього залишилось тільки на метро. Вже зібрався здатися і вийти з боротьби котами, але саме тут до нього наблизився якийсь чолов'яга і спитав закрадливим голосом, в якому переливалися западенські інтонації:
- Добродію, це ви руських котів шукаєте?
Він таємниче відкрив поліетиленовий пакет. Звідти на Олександра Михайловича глянула дивна гола істота, схожа на інопланетянина. Створіння роззявило пащу з гострими дрібними зубами і занявкало.
- Що це за страшняк? – жахнувся Олександр Михайлович.
- Це натуральний донській сфінкс! – відрекомендував западенець. - За так віддаю, бо це трошки некондиція, в нього хвостик з заломом. Беріть з пакетиком.
Олександр Михайлович повернувся до родини і з тріумфом продемонстрував зятю маленьке голе страховисько.


- А оце ти бачив? Донській козак!
Вітьок, який гадав, що вже розбив тестя на прах, втратив мову.
Юля ледве не заридала.
Козака упакували в сумку разом з рештою котів. Сумка знов завирувала.
Змагання котами скінчилась, але не зовсім на користь Олександра Михайловича, тому що, на його ж прохання, донський козак поповнив лави англосаксів.
- Сибірських заберу, - сказав Олександр Михайлович, коли вони вже були на платформі метро. – А цього голого беріть собі, бо я його боюся, він на чорта схожий. Ще як залізе на мене чи на мати вночі, та як нявкне, то це певний інфаркт.


Олександр Михайлович ретельно відокремив сибірських братів від загального клубка котів і розклав їх по кишеням своєї демісезонної куртки.
Збагачена котами родина роз'їхалась у різні боки: Олександр Михайлович до себе на Лівобережну, всі інші – на Шулявку.
Вагон метро був майже пустий. Вітьок поставив сумку на сидіння поруч з собою.
П'ять котів!... П'ять котів!... тихо бурмотіла Юля, поводячи з сторони в сторону головою.
Вітьок мовчав і сторожко прислухався до сумки.
- Тату, а наші котики дружитимуть з дідусевими? – запитала Настя. – Вони гратимуть з ними?
- Може й гратимуть… А може і поб'ються…

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

16 грудня у київській книгарні "Смолоскип" відбулось нагородження конкурсу "Новела по-українськи" від журналу "Країна". Проводиться з 2013 року. Цьогоріч дія твору мала відбувати в сучасному українському місті. Організатори отримали понад 300 текстів. У фінал пройшли 15 авторів.

Зараз ви читаєте новину «Купували котів, щоби показати свою громадянську позицію - фіналіст "Новели по-українськи"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 58
Голосування Чи заслуговував Роналду на червону картку у матчі Ліги чемпіонів "Валенсія" - "Ювентус"?
  • Так, це однозначно вилучення
  • На розсуд арбітра, міг обмежитись жовтою карткою
  • Це взагалі не фол і навіть не жовта картка
Переглянути
Погода