Герой нерухомо сидить у кріслі та спостерігає за дощем за вікном

 

"Дні" тайванського режисера Цая Мінляня - один із тих фільмів, із сеансів яких зазвичай виходять багато людей. Завдання "Тижня критики" не лише в тому, щоб показувати те, що хоче глядач. Але й більш незнайомі та незвичні форми, естетики, підходи до кіно.

Про це каже кінокритик Сергій Ксаверов під час обговорення стрічки після показу в рамках 4-го кінофестивалю "Київський тиждень критики". Проходив у столичному кінотеатрі "Жовтень" 22-28 жовтня, пише журнал "Країна".

52-річний Кан живе один у великому заміському будинку. 28-річний іммігрант Нон – у маленькій квартирці в місті. Зустрічаються в готелі, де Нон працює масажистом. Після сеансу вечеряють у придорожньому кафе та повертаються до своїх домівок, за сюжетом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільм "Земля кочівників" переглядає американську мрію

"Цай Мінлянь – тайванський класик, - говорить Ксаверов. - Усе своє життя ніби знімає один фільм. Постійний лейтмотив – ізоляція та дистанція. Показує людей як одиноких істот у бульбашці своєї квартири. Самотність намагаються якось порушити. Намацати не стільки іншу особу, а інше тіло. Спроби зазвичай дуже фізичні – стосуються їжі чи сексу. Часто незграбні, абсурдні. Бо герої не знають, як комунікувати.

Картини Мінляня – у чомусь однакові, але й виразні. Протягом років його стиль не ускладнювався, а спрощувався. Весь час ніби відрізає зайве.

"Дні" вимагають часу і терпіння. Фільм майже без слів, без перекладу й субтитрів. Довгі, статичні кадри. Примітивний сюжет про повсякденність.

Це споглядальна стрічка про плин часу. Двоє чоловіків займаються своїми щоденними справами. Поступово механічно рухаються на зустріч одне одному. Після невеликого моменту єднання повертаються до своїх початкових точок.

Я перестав бачити у фільмах Мінляня трагічне. Скоріше логічне. Персонажі "Днів" видаються самодостатніми у своїй самотності.

Уже в першому кадрі режисер налаштовує контакт із глядачем. Ми повинні вибитися зі звичного ритму. Довго дивимося, як герой нерухомо сидить у кріслі та спостерігає за дощем за вікном. Десь на третьому-четвертому подібному кадрі думаєш, навіщо я прийшов на цей фільм. А потім – чом би й ні.

Свого часу американський критик сказав про стрічки Мінляня, що це ніби дивитися, як сохне фарба на стіні. Хоча для мене він є винятком із так званого повільного кіно. Ні до чого не змушує. Звільняє глядача. Дає змогу подумати хоч про себе, хоч про що завгодно. Це таблетка від сучасності.

Виконавець головної ролі Лі Каншен з'являється в усіх фільмах Мінляня впродовж 30 років. Це документалізація, аналогів якої в історії кіно ми, мабуть, не знаємо. Майже в кожній стрічці його звуть однаково. Хоча це не значить, що грає одного й того ж персонажа. Тобто якоюсь мірою режисер зводить людей до абстракцій, фігур.

В актора невиліковна хвороба – постійні болі в шиї. Режисер включає цей елемент у стрічки. У "Днях" багато документальних моментів. Наприклад, Кан приходить до лікаря, через недугу, а Мінлян сказав: "Хочу це зняти".

Повну версію матеріалу читайте в журналі "Країна" від 5 листопада.

×