"Дуже розумне і гарне, але нецікаве" - чому українську літературу не читає світ

Українська література трохи замкнута на собі. Сенси, які ми продукуємо, для людей за кордоном можуть бути чужі.

Наприклад, мексиканський письменник Гільєрмо Арріага був сценаристом культової картини "Сука-любов". Його роман "Дикий" - це історія про Мексику, про підлітків, про якісь їхні розклади, про поліцію. Фактично плюс-мінус все те саме, що відбувається й у нас.

Найближчий до цього в українській літературі Анатолій Дністровий із романом "Пацики". Його я вважаю однією з центральних книжок української літератури. Можливо, недооцінена, тому що Анатолій – також хуліган. Як на мене, він найкраще показує, що взагалі відбувається в країні.

"Пацики" - це також автобіографія. Кінець 1980-х, Тернопіль, і оці підліткові банди, які ми знаємо з 1990-х, але насправді це почалося раніше. Анатолій це знає через власний досвід, бо він був у цьому угрупуванні. Він цим не пишається. Але це дало йому потужні знання про тему.

Арріага теж пише зрозуміло, в нього сенси загальнолюдські. Бекграунд може бути будь-який, але ідеї пропагуються загальнолюдські. Мені, українцю, було читати роман про Мексику абсолютно окей, а мексиканці українську літературу не читають.

Напевно. Але справа в тому, що ми маємо створити щось таке круте, щоб усі про це заговорили. І щоб це не була якась суто туземна література – про наш біль, про наше багатовікове страждання. Цікаві історії конкретні – маленьких людей.

Наприклад, Фредерік Бакман обирає взагалі мега-локальні якісь ситуації і в позитиві, без агресії й особливих закочувань очей, описує їх. Шість мільйонів наклад для нього – це нормально.

 

У мене є версія щодо цього. На мене й так уся літературна тусівка ображена, не сприймає. Я ні в якому разі не применшую вкладу наших письменників, яких ми сьогодні знаємо як канон та еліту. Але поки з розпадом Союзу українці намагалися створювати якісь нові сенси, шукати їх в постмодернізмі, та ж російська література писала про гопників, бандитів і ментів, і тим самим фактично заполонила й український літературний ринок.

Десь тому і не читають люди українське так масово, як російське. Бо воно переважно дуже розумне і гарно написане, але нецікаве. Якщо порівняти з кінематографом, то в нас досить багато грошей виділяють на кіно, але окупаються тільки фільми типу "Скаженого весілля", які наша інтелектуальна еліта називає кіном нижче плінтуса, з жартами на рівні геніталій. Але тим не менше це приносить гроші.

Бо кінематограф і література – це бізнес. Якщо люди не читатимуть, то він не буде розвиватися. Тому має бути десять відсотків крутезної літератури типу Андруховича і Прохаська, але 90 процентів мають бути якісь детективи і любовні історії, які несуть у собі українську позицію і зроблені круто, цікаво, весело. Ще Шекспір сказав, що єдине завдання драматургії – це розважати людей.

Ну як кульгає? Не можна сказати, що, наприклад, Максим Кідрук кульгає. Він бере і, як таран, іде до людей. Бо на 40-мільйонну країну 200 книгарень лише в якихось там містах, то не дивно, що в нас люди не читають. Я так порахував, що з нашими накладами українську літературу читають на всю країну тисяч сто людей всього. В першу чергу тому, що навіть не знають, що така є, і що вона цікава.

Є Кідрук, Павлюк, Дорж Бату, є багато. Це покоління людей, віком 35-45 років, яке виросло на межі епох. Вони ще були піонерами, але вже не побували в комсомолі. Ці чуваки і будуть творити нову українські літературу.

Тобто письменники є, але поки що чи нема розкрутки, чи ми просто звикли читати не наше.

Якщо, наприклад, виходить книга Павлюка "Я бачу, вас цікавить пітьма", і перший наклад в три тисячі примірників продають за три тижні, то це хороший темп. Тож перспектива є, і всі ми над цим працюємо.