За $63,4 тис. продали у Лондоні диптих із фотопроекту "Нео" українських фотографів Олени та Віталія Васильєвих. Вона була лотом на лютневих торгах витворів сучасного мистецтва аукціонного дому "Філіпс".
Роботу називають начебто найдорожчою українською світлиною. Фотохудожник Віктор Марущенко назвав ці роботи "кітчем", а також зауважив, що найдорожче свої фотографії продавав Борис Михайлов. Ці закиди 47-річний Віталій Васильєв називає заздрістю.
- Де межа між комерційним продуктом і мистецтвом?
- Жодна людина в світі не має права сказати - це мистецтво, а це ні. Це скажуть наші правнуки. Пікассо теж не був не мистецтвом спочатку, його визнали вже потім. Марущенко каже: комусь подобалося, хтось тебе повісив. А мистецтво для чого - щоб десь висіло. Я від мистецтва міліонер. Мене колекціонують власники БМВ. Ми не фотографи. Ми художники. Фотографи ходять з рюкзаками, у стоптаних черевиках, вони голодні і знімають, що їм скажуть. Вони на службі, а я творча особа. Я працюю, а вони носяться Києвом з фуршету на фуршет.
- Що таке кіч по вашому?
- Кіч, як каже гугл - халтура, безсмак і дешевка. Це не про мене. Я багатий художник.
- Кажуть - що 63 тисячі доларів, які віддали за ваше фото - безпрецедентно висока ціна за українське фото. Мені цікаво, чи дійсно це так.
- Аукціони Сотбі, Крісті - це ж не прохідний двір. На них не можна просто прийти. Уже той факт, що наші фотографії продають на цих аукціонах - це визнання. Марущенко каже - за мільйон купили роботи Бориса Михайлова. Він був присутній при продажі робіт Михайлова, що він таке каже? Це недоведені речі. А чому з'явився мільйон? А чому не два і не десять? Він каже - Андреас Гурський - мистецтво. А я вважаю Андреаса Гурського посереднім фотографом, котрий знайшов такого, як Вітя Пінчук і розводить його на гроші. Гурський знімає примітивні кадри.
- Що таке примітивний кадр?
- От я зараз вас зніму на телефон. І завтра це куплять за 4 мільйони.
- Може, нестатичний кадр ловить життя.
- Гурський, як на мене, реально посередній. Те, що його купив хтось за 4 мільйони - це бізнес. Хто зна, може нас через 5 років купуватимуть за 10 мільйонів.
- Як виник задум використати скіфські пекторалі у проекту "Нео"?
- Все сталося випадково. Ми якось розговорилися з власником скіфського золота, Ігорем Дідковським, колишнім директором Мистецького Арсеналу. Вирішили закрити обличчя оголених моделей з пектораллю на шиї тканиною, щоб імітувати мумію. Скло - це наче саркофаг. Знімали в одній з київських студій - на вулиці Сім'ї Хохлових. У два заходи. Під час першої зйомки в студії погасло світло і знімали при свічках. Охоронці були в шоці: думають, ага, це якась пастка, щоб вкрасти золото. Перша зйомка мені не сподобалася. Я не відчув цього золота. Прикраси мене збивали, я не знайшов своєї статики. Вирішили щось додавати - зробили скляні колби. Я поєднав світ мертвих і світ живих цими пекторалями, а Марущенко цього навіть не зрозумів.
- Як ви змогли пробитися на німецький ринок?
- А просто. Нам пише редактор німецького видавництва: хочете, ми вам книгу видамо? Це був 2003 рік. Я здивувався: яку книгу? Я знімаю для себе. Ми в той час знімали як любителі те, що нам подобалося. Мені людина в Японії подарувала мильницю. Я часто їздив, фотографував. Мені дівчинка сподобалася - я її сфотографував і в комп'ютер залив. І ми почали з дружиною бавитися. Поступово виробили свій стиль. Нас німці люблять, кажуть, що у нас фотографія західна, їхнього формату.
- Які принципи вашої зйомки?
- Наш стиль називають - концептуальне ню. Хоча ми не любимо визначень. Це шаблон. Я ню ніколи не знімав. У мене - оголене мистецтво, я показую красу людського тіла з підтекстом. Наші фотографії дуже естетні. І мають лоск. Наша самоціль - не оголена натура. Навпаки - у мене в кадрі людина роздягається, а я її одягаю.
Одягом на наших фотографіях можуть бути навіть тіні. Для гарного знімка має бути сто відсотків не яскраве світло, щоб створити загадковість. Складно знімати оголену людину. Тому що всі люди неідеальні. У когось красиве обличчя, а тіло - ні. У нас є такі моделі, які, знаючи свої недоліки, готові приховати їх, скрутитися в кадрі. Коли бачимо цікаві частини у людини - намагаємося їх обіграти. У нас акцент на тіло. Обличчя нас не цікавлять. З обличчями - це були б звичайні фото: дівчина у біжутерії. Дуже рідко дивляться на наші фотографії з фізіологічної точки зору. Навіть якщо модель хоче відкритішої фотографії, ми відмовляємо.
- Хто ваші моделі?
- Звичайні дівчатка. В Нео знімали двох сестер-близнючок, їм по 25 років. Весь прикол у тому, що в них дуже схожі тіла. Вони як клони.
- Чому не знімаєте чоловіків?
- Вони не такі красиві як жінки, не такі естетичні. Але вже замислюємося, може, зняти. Якщо зняти чоловіка і жінку - фотографія матиме інший зміст. А ми намагаємося знімати так, щоб не було фізіології і пов'язаних з нею думок.
- Чому українських митців не знають за кордоном?
- Українське мистецтво - це село. Ми не знаємо собі ціни. Робимо плагіат - підглядаємо чиєсь і робимо своє. Український художник перед тим як зняти щось, залазить в інтернет і дивиться, що знімають за кордоном. Нема свіжої думки. Наші живуть в картелях, ходять по всіх виставках, "дружать". Лестять або обговорюють одне одного. На заході такого немає. Там стоять дві галереї поруч, власник однієї не знає, що в другій. Наші живуть, як таргани в банці. Я себе не відношу до соціуму української фотографії. Ми не входимо в місцеву тусівку. Але весь Київ тепер живе на нашому плагіаті. Гайдай у нас перехопив ідею - оголені жінки у нього летіли на мітлах. Він побачив нашу серію 2008 року без глини, і в нього вони почали летіти в глині на мітлах. В Україні всі на всіх озираються і відчувають творчу заздрість. Вони лабухи.
Щоб прорватися, треба робити роботу і воювати за неї. Треба мати амбіції. Ми якщо створюємо фільм - то містечковий. За дешевенький бюджетик. Немає у наших митців амбіцій. Наш павільйон на Венеційському бієнале буде найубогіший. Раз на два роки країна, в якій стільки мерседесів і порше, могла знайти мільйон доларів для того, щоб достойно представити себе на міжнародній виставці. У нас комплекс неповноцінності.
- Над чим зараз працюєте?
- Зараз готуємо проект без живих об'єктів - "Апокаліпсис мистецтва". Ми створили 5 архітектурних зменшених копій музеїв сучасного мистецтва, таких як паризький Помпіду, бразильський Нітерой, музей Гуггенхайма в Німеччині, Тейт-модерн з Лондона і Нью-Йоркський Музей. Ми їх перенесли в свою реальність. Якщо Гуттенхайм стоїть в центрі міста, ми його перенесли в пустелю, якщо Нітерой стоїть у спеці на скелі - ми його перенесли в сніги, "Нью-Музей" у нас тоне в океані. Ми створили буквальні макети цих будівель. Їх робили архітектори, спеціалісти. Хочемо передати думку, що мистецтво вічне. Це будуть красиві естетні фотографії.
9 
4880
Коментарі
1