Понеділок, 23 листопада 2015 20:23

"Я в двох беркутівців забрав рацію:40 хвилин вони не могли роздуплитись"

"Я в двох беркутівців забрав рацію:40 хвилин вони не могли роздуплитись"

- Перший коктейль Молотова, який було кинуто на Майдані, кинув мій товариш, який зараз на фронті — це Олексій Шимотюк. Перший раз ми туди пішли 1-го грудня. Він просто показав демонстрацію сили. Тоді нас всіх дуже сильно накривало від того, що просто взяли й побили дітей. Й влада нас почала вчити, як ставати сильнішими, як брати в руки зброю. Саме тоді я побачив, як з митців перетворюються на воїнів. Я побачив, що митці — це не якісь аполітичні персонажі, які можуть тільки базікати в кав'ярнях, а можуть вийти й воювати. Я розумію єдине, щоб хто не говорив, але Майдан породив нове суспільство, - розповідає художник Андрій Єрмоленко. Під час Євромайдану зробив нашивки для українських бійців. 2015-го намалював серію гербів в національному стилі для українських міст.

До дня річниці Євромайдану 20-го жовтня Інститут національної пам'яті презентував книгу "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності". Видання вийшло в рамках проекту "Майдан:усна історія", де зібрали більше 500-та відеоінтерв'ю людей, які брали участь в подіях 2013-2014-го років. У книгу увійшли історії студентів, журналістів, діячів культури, політиків, медиків, волонтерів тощо.

Gazeta.ua пропонує ознайомитись зі спогадами 5-ти людей, які брали участь в Євромайдані.

Володимир В'ятрович, директор Інституту національної пам'яті, 37 років

— Мені здається важливим є те, що українці не переосмислили досвід Помаранчевої революції. Це й привезло до реваншу, який ми тепер називаємо Революцією Гідності. Я вважаю, що ті спогади, що ми зібрали, дуже важливі. Я вважаю, що вони будуть ще важливішими через багато років. Зараз стоїть питання, чи Майдан переміг, чи перемогла Революція Гідності. Я переконаний, що Майдан переміг. Але я переконаний те, що назвали революцією, воно триває. Треба розуміти, що демократія й свобода — це ті речі, які досягаються раз й назавжди.

— Найдраматичніший момент — це штурм Майдану по вулиці Інститутській 11 грудня 2013-го року, якого ніхто не очікував. Здавалось, що вистояти немає жодної можливості. Вже тоді люди були досить втомлені й почали розходитись. В попередню ніч я дзвонив своїм знайомим й просив переночувати в них. Пів першої по телевізору показують чорну ікру шоломів, яка насувається з вулиці Інституської. За кілька хвилин прибіг на Майдан. Нас було небагато — 4-5 рядків, які тримали оборону. Тоді кожен вбив собі в голову, що треба протриматись до ранку. Піде метро й кияни нас врятують. Але тут люди почали збиратись. До третьої ночі нас було вже настільки багато, що штурм став неможливим. Я ще пам'ятаю, як раптом ми опинились у якійсь хмарі. Люди почали кричати, що це газ, але ми не відчували ніякого запаху. Виявилось, що це пара від наших тіл. Ми стояли настільки щільно, й штовханина тривала вже дуже довго, що всі люди були мокрі. Ззаду на будинку висів термометр. Я обернувся й побачив, що на вулиці -17 градусів. Й десь вже в о 5-тій ранку стало зрозуміло, що вони програють. Чим ставало світліше, тим більше ми це розуміли. Для нас це був символ перемоги світла над темрявою.

Євген Ніщук, актор, колишній міністр культури України, ведучий сцени Євромайдану, 42 роки

— Я пригадую, як під час Помаранчевої революції, я постійно зустрічав учнівські квитки. І це мені дало розуміння, що на Майдані було дуже багато учнів. А це ж дуже небезпечно. Й одна справа, коли це учні старших класів, а інша справа — це учнівські квитки 5-А класу. Й проходить 9 років й в 2013-му році, коли я знову ж таки, кажу: "Дорогі студенти, ви коли йдете дому, то будьте обережні". Бо почастішали випадки, коли студентів ловили не на самому Майдані, а в різних інших місцях. Й потім хтось з них виходить й говорить: "Я була у п'ятому класі під час Майдану 2004-го". А тепер їй вже 17 чи 18 років. Це ті, в яких це закарбувалось. Вони не пам'ятають ні образи, ні розчарування, вони пам'ятали емоції щирості й праведності того, що вони роблять.
— В 2013-му році ми зазнали величезних втрат. А зараз суспільство постійно втрачає цю тему. "Подивіться, як ми живемо", "А нащо це було потрібно?".Один з моїх побратимів позавчора дав по пиці Добкіну. Я також би дав йому по пиці. Ці хлопці вмирали не за тарифи за газ, не за дешеву ковбасу. Ця революція називається Революцією Гідності. Після 30-го листопада, після тієї ночі 1 грудня марш мільйонів вийшов, де люди мали різну політичну симпатію, де люди розмовляли різними мовами, де були люди з різних регіонів — усі були настільки солідарними, щоб захистити честь й гідність людини, яку так ганебно били. Зараз постає питання, чи час, чи не час для Майдану. Майдан не визначається часом. Він визначається обставинами й ситуацією, яка є. Коли хтось дозволить принизити гідність людини, то цей час настане за 2 чи 3 години, й всі вийдуть.
— Коли нас зненацька застали, я кричав: "Київ, вставай". Й кияни вставали з диванів, а таксисти везли їх безкоштовно. Й мені було видно зі сцени людей, котрі потрапляли на вулицю. Вони бачили, що робиться, й починали бігти. Було слизько, вони падали, піднімалися й знову бігли.
— З 18-того на 19-те лютого мене попереджали, що сцену знищать, спалять. Але я сказав: "Так, що тепер?!". Звісно, я був в цю ніч там й весь наступний час. Це та ніч, після якої я мучив себе цілий день, бо я крикнув: "Розвертайтесь", коли людей почали бити. А мені тоді говорили: "Ти, що дурний?! Ти їх просто під удари поставив". Потім мені хлопці розповідали, що вони стоять й чують, як якийсь кричить "розвернутись" й вони розвернулись А ті, каже, зупиняються. Й ззаду наші хлопці пішли на них з мотиками й дерев'яними щитами в наступ. Після того я в двох беркутівців забрав рацію. 40 хвилин вони не могли роздуплитись. Бо, коли давали команду, я це чув наперед й спрямовував ту чи іншу ситуацію на місці. Та вони ніяк не могли зрозуміти, чому їх випереджають. Вже на 40-ій хвилині вони по рації сказали "Всё, прекращаем эфир. Нас слушают".

Оксана Забужко, письменниця, 55 років

— Це молекулярна історія. Розповіді солдата з його окопу про те, що він бачив. Велика історія, великий наратив, його ще немає. Нам його підсовують, але його ще немає. Великий наратив складається з тих самих молекул людей, які кажуть : "Я пам'ятаю, було так...". Й коли по гарячих слідах це все фіксується, то потім значно важче брехати. Я просто ще під враженням після форуму з Братислави — щорічний форум центральноєвропейських інтелектуалів. Цьогорічна тема - "всі брешуть". Європа усвідомила нарешті загрози інформаційної війни. Вийшло так, що Україна опинилась на передньому краї цієї Третьої світової війни чи Четвертої війни, яка видає себе за множину локальних воїн, локальних терактів й т.д. Але дедалі більше людей починають розуміти, що це війна нового формату. Ми дещо знаємо про те, що таке правда, а що таке брехня. Перше, що в мене викликає спротив — це питання про великий наратив, який придушує малі молекулярні історії та спогади окремих свідків.

— Перепрошую, доки я жива, я буду повторювати те, що я написала 1-го грудня 2013-го року - "This is the war" (Це війна. - Gazeta.ua). "What do you mean?" ("Що ви маєте на увазі?" - ГПУ) - накинулись на мене західні кореспонденти. Будь-які крики на кшталт "А за що ви стояли?", "а от лишились ті самі", "а от тарифи" — ні тарифи тут ні при чому, ні Янукович тут ні при чому, ні зміна влади тут ні при чому, холєра ясна. Ми відбились. Майдан захистив Київ, Одеса захистила Україну. Це був перший фронт, коли люди ще не знали, що вони на фронті. А ці свічення, ця правда — це те, з чого складеться в майбутньому наратив, тоді, коли нарешті виграємо цю війну, й коли вся правда вийде на яв.

—Мені важливий спогад Києва після першої крові. Кінець січня. Коли вже знайшли закатованого Вербицького, коли застрелили Нігояна й Жизневського, й випадає оцей сніжок. Такий припорошений. Й абсолютна тиша в цілому місті. Тиша шоку. Тиша потрясіння. Тиша людей на вулицях. Тиша людей у транспорті. Й моє враження, бо я їду в той час до нотаріуса. Й ця всі історія, коли мені дзвонять й говорять, що Медведчук оцінив свою честь й гідність в 25 копійок. Після першої крові дзвінок моєї агентки з Кьольна, яка була агенткою Анни Політковської. Вона дзвонить мені в істериці: "Я не хочу терять своих авторов. Ты не понимаешь, что происходит. Пока еще можешь выехать — выезжай. Станешь не выездной, они, что хотят, то с тобой и сделают. Еще и на твоей смерти дивиденды получат". Я їду до нотаріуса разом зі своїм адвокатом, щоб справу закрити. Й як раз по цьому сніжку. Абсолютна тиша в місті. Нотаріус мій каже: "Почекайте ,я тут все зроблю, щоб вам дешевше обійшлося". Дівчата приходять й кажуть: "Може вам чаю зробити?". Й ціле місто вмикає моменти солідарності. Коли не треба пояснювати, про що всі говорять, бо всі думають про одне й те саме. Але оця перша пролита кров як пробій захисної шкіри чужості. Це здерта шкіра міста й готовність любити один одного й допомагати один одному. Відчуття пораненого народного тіла по тому присипаному білому сніжку. Й те відчуття, коли це народне тіло піднімається. З того моменту я вірила, що ми переможемо.


Андрій Єрмоленко, художник, 41 рік

— Був такий Андрій Коцюбчик, який загинув під Іловайськом. Він пройшов весь Майдан, але загинув там. Він весь час тоді мені казав: "Що ти тут робиш?! Йди додому малюй. Ти зараз маєш малювати й щось продукувати". І йшов, продукував, але не міг там сидіти біля комп'ютера. Бо ця стрічка новин й ти розумієш, що ти тут знаходишся й тобі страшніше, ніж, коли ти повертаєшся туди. Там легше. Коли штурми йдуть, до цього вже якось звичніше. Ти йдеш за цими емоціями.
— Ми ніколи не думали, що ми виберемо одразу офігенний уряд, що в нас буде офігенний президент й що в нас за один рік все зміниться. Це маячня була би, якби ми так думали. Ми розуміли, що має пройти певний час. Але ми знали, що народ це все зможе вирішити. Спочатку було ж два майдани: партійний, який одразу здувся, й студентський, який побили там під Стелою. Й нам доводилось показувати, що люди можуть чогось добитись. Я не буду зупинятись. Я розумію, що мені малювати дуже треба, показувати те, що це відбулось й відбувається. Дехто каже про зневіру Майдану. Яка зневіра? Невже хвора людина буде зневірюватись в лікарі, який поставив правильний діагноз, який сказав: "Ти хворий, ти реально хворий. Тебе треба лікувати". Ми ж не будемо закидати лікареві, що поки ти не сказав, то мені добре було. Я помер би щасливим. Майдан показав, що країна повністю вся хвора.
— Я дякую митцям,завдяки яким був створений Мистецький Барбакан. Куди ТаРута приходив й інші гурти, й приходили поети, письменники, читали вірші, а в той момент протистояння це перетворювалось на коктейль-бар, де створювались коктейлі Молотова, якими ящиками тарабанились на передову. В нас відбувалась культурна революція. До Майдану в Інтернеті українського по контенту було настільки мало. Зараз контенту з'явилось дуже багато. Й він різноманітний. Все це починалось з перших постерів, плакатів, з висміювання Януковича. Але то все було потрібно. Ми створили прецедент, коли культура на Майдані зробили крок вперед.

— Перший раз, коли ми вийшли ,на Мистецькому Арсеналі, як раз зачинялась виставка про жлоба. Ми завершили проект про жлобів, показали, хто це такі. Як раз в той момент Мухарський дзвонить й каже: "Ярмоленко, а ти де?".Я кажу "Вдома". А він "Виходь на Майдан". Й ми вийшли й думаємо: "О, совпало". Зустрілися два світогляди: жлоби проти не жлобів. Вони порозумітися просто не могли. Коли я побачив скільки освічених людей там знаходиться. Й була поширена напівбайка, що якщо людина в балаклаві заходить в якийсь ресторанчик й може говорити українською, російською та англійською мовами, значить це нормально. Те саме я відчував й бачив. Зустрівся жлоб класичний, який Віктор Фьодоровіч, й зустрілись нормальні люди, яким вже просто набридло. Я пам'ятаю, як Ваня Семесюк я більше сюди не за євроінтеграцію. Я не хочу цей паяльник бачити кожен день по телевізору. Він мене бісить, я не можу малювати. Це реально правда. Вийшли на Майдан чайку попити, а потім було все.


Богдан Кучер, студент, 21 рік

— Моя революція полягала в організації страйків зустрічей, організація всього того, що потім називається революцією. Є два моменти, які змінили моє життя. Перший виник 18-го лютого, коли на перехресті Шовковичної й Інституцької відбувся наступ. В якийсь момент водомети почали виливати не звичайну, а рожевого воду й вона чомусь парувала. Й серед людей почалась паніка, що це якась кислота. Через те відступили. В якийсь момент я чомусь зупинився, зробив крок назад й побачив все, ніби під меншим зумом. Я автоматично дістав телефон й написав повідомлення, що відкрито другий фронт гідності й на вістрях ножів цього фронту буде принесено перемогу. Другий момент — це той самий клаптик й всі відомі кулемети, які стріляють з дахів будинків. В той момент я просто побачив картину, коли з будинку вибігає напівоголена жінка в білому шовковому одязі й просто кричить: "Вони тут!". Це як символ України в тому вигляді. Вона потім вже почала боротися й все стало нормально. Але це був образ янгола. Ці два епізоди визначальні для мене.

Євген Романенко, соліст гурту "ТаРута", 35 років

— 19-го січня 2014-го року я склав невеличкий іспит перед Євгеном Ніщуком . Ми з ним співаємо й хто пам'ятає там був такий польський вечір на Майдані. Приїхало дуже багато польських митців. Ми стаємо граємо, а на Грушевського вибухають гранати. А дівчата стоять на сцені й ридають: "Нащо?! Що ми тут робимо? Які можуть бути танці й пісні, якщо там таке твориться?"". Й після однієї пісні виходить Євген й говорить "Вибачте, любі друзі, але ми вирішили закінчувати й в нас тепер змінюється формат. В нас не може бути ніяких розважальних закладів. Й ми переходимо тільки на пісні акапелло". Тоді я залишився на ніч й був на Майдані аж до Великодня.

— Спочатку це починалось з того, що ми виходили з друзями-музикантами й співали гімн, потім козацькі пісні, стрілецькі пісні. Потім це все переросло в серйозну роботу. В роботу одного з чотирьох ведучих. Був момент, коли я й ще один ведучий стоїмо на сцені й розуміємо, що в нас під сценою купа полонених беркутівців. Побиті сидять, похнюпились, а ми не можемо ні до кого додзвонитись. Ми не знали, що з ними робити. Тоді Самооборона Майдану знайшла для них якийсь підвал й відвела їх туди. Працюючи разом з моїми тепер вже друзями, було багато співаків. Й фактично музикантів, які були на Майдані постійно, ми знаємо їх пісні на пам'ять. Але коли уже Майдан став безпечним, десь кінець лютого чи початок березня, почали приходити митці, яких я ніколи не бачив. Приходять люди й кажуть: "Я народний артист України й написав пісню про Небесну сотню, дайте я вийду заспіваю". Я кажу їм, де ви були місяць, два тому. Коли митецька підтримка була дуже потрібна. А от ще одна учасниця цих подій Зоряна Паламарчук підійшла й каже "Євгене, а в мене є слова. Кому як не тобі написати пісню про Небесну Сотню". Я взяв слова й довго не міг їх нормально прочитати. Врешті-решт, ми написали пісню. Пішли записали в студії, але співати я її взагалі не міг. Бо це такий важіль був й воно не співалось. Вперше я її заспівав 11 березня в Литві на святі Дня Незалежності. До цього вона звучала на Майдані.

Книга знаходиться у вільному доступі на сайті Інcтитуту національної пам'яті: http://memory.gov.ua/sites/default/files/spogady-maidan-rozvorot.pdf

Зараз ви читаєте новину «"Я в двох беркутівців забрав рацію:40 хвилин вони не могли роздуплитись"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 100
Голосування Який найцікавіший музичний альбом українських виконавців початку 2021 року?
  • Святослав Вакарчук - "Оранжерея"
  • Джамала - "Ми"
  • Kalush - Hotin
  • Dakh Daughters - Make Up
  • Курган - "Квантовий Суржик"
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути