За черговим дзвінком мені відчинили троє Стученят одразу, біляві й кирпаті копії Інки.
— А мами нема дома! — повідомили вони.
— А тато?
Стученята перезирнулися.
— А ви бухати прийшли? — поцікавилося середульше.
— Ні, я прийшов поговорити.
— Тоді заходьте, він отам, здихає. А ми російського розвідника зловили! Показати?
Під вішалкою блимав очима чорнявий кіндер, міцно прив"язаний телефонним кабелем до пральної машини.
— Він по-нашому не вміє! Ванька, скажи: "цяця".
— Цаца.
— От бачите? Він хоче на нас атом кинути!
— Піть хачу, — простогнав чорнявий. — Памагітє!
Мені стало не по собі. Я підійшов ближче, щоб відв"язати малого.
— Е, ні! — запротестували Стученята. — То він придурюється, хоче назад до Москви втекти.
— Піть хачу, — продовжував скиглити полонений. — Дайте мнє водкі!
— Чули? Вони без водкі здихають через дві хвилини п"ять секунд, ми засікали. Сашко, принеси йому водкі!
Найменше Стученя метнулося на кухню, націдило з крана повний кухоль води і сповненим милосердя жестом почало заливати росіянинові в пельку. Той похлебтав-похлебтав, зробив гучну відрижку і пожвавішав.
— А тіпєрь, хахли, асвабадітє міня! Бо я пазваню прізідєнту, дак он позове Кітай і Газпром, дак вам тут мєста будіт мало.
— Ага, розігналися. Як він погукає Китай, то ми покличемо всю нашу шару і закидаємо вас натом! По саму Рязань!
— Фі, нє баімся ми вашого ната! У нас єсть газ. Сікрєтний.
Газ — це серйозно. Українці почали чухати потилиці.
— А ми, — нерішуче пропищало найменше, — не дамо вам водкі! Тоді вас усіх білка вхопить, от.
Я дістав із сумки коробку цукерок, подав старшому:
— Діли на всіх.
— Спасибі, — сказали судді і військовополонений, а я пішов до Стукової кімнати, щільно причинивши двері.
За дверима вигулькнуло Пекло. Посеред Пекла лежав Пекельний Матрац, а на ньому досмажувалося тіло напівдохлого Мінотавра, що віддалено нагадував Стука.
Стояли сякі-такі жертвоприносини аборигенів: майже повна пляшка "Поляни Квасової", чотири картоплини в "мундирах", кілька сигарет і запальничка. Мінотавр зачудовано дивився на стару афішу "Острова Лесбос" і жалібно мукав. На мою появу він ніяк не відреагував.
Мерщій іди кудись на каву, бо тобі такого не можна чути, ти ще мала і чиста
— Ну, це класика, — промовив я, сідаючи на підвіконня. — Добрий день, Стук.
— Я з-д-х-а-ю...
— І коли ж ти нарешті здохнеш? — турботливо поцікавився я.
Мінотавр ображено глипнув червоними запухлими очицями, спробував відвернутися до стіни. Коли Стук пару тижнів не міг вийти із запою, Інка кидала його і малих напризволяще, втікаючи до мами в сусіднє містечко. Ситуацію контролювала її подруга, яка щовечора доповідала оперативну обстановку по телефону. На другий-третій день у Стука спрацьовувало реле батьківської відповідальності, він починав варити хлопцям їсти, відвозив їх до школи й дитсадка, мимохідь потрапляючи в реал.
Але цього разу реле явно не спрацювало.
— У тебе немає випити?
— Є.
— Налий мені трошки.
Він випив горілку і знову ліг. За хвилину погляд став притомнішим. Пора було починати.
— Стук, у мене хрінова новина.
— Яка?
— Японці скликали збори.
— Ну.
— Вони пригрозили розірвати контракт.
— Брешуть. Вони кайфують від Марії.
— Вони домоглися твого виключення.
Запанувала така тиша, що можна було чути, як жовтіє клен за вікном.
— І ви проголосували? — Стук підвівся на лікті.
— Так, друже. А що нам лишалося?
— Ви ж могли сказати, що я хворий!
— Ми вже двічі це казали. Ти два тижні не ходив на репетиції. Через три дні концерт у Луцьку, потім Рівне і Хмельницький. Ми ставили фанеру, скільки могли, але вони заявили, що підписали угоду з живим перкусистом, а не з комп"ютером. Вони принципово не доганяють таких речей, як запої, ти ж знаєш.
— І Марія проголосувала?
— Марія, як завжди, сказала "ні". Але ми сказали "так". Ти більше не член "Острова Лесбос". Ну, нічого, нічого, старий, не переживай ти так, знайдеш собі якусь іншу роботу...
— Я більше не член, — пошепки повторив Стук. — А ви, значить, члени... Які ж ви тільки чле-е-ни...
— Стук, не заводься. Тобі треба поїхати зі мною і підписати розрахунок. Що ти відмовляєшся від контракту. Ну, просто формальність. Там тобі трохи крапне, баксів тридцять, на перший час вистачить.
Стук рвучко сів на Пекельному Матраці.
— І-у-у-ди!
— У нас не було іншого виходу.
— Ви ж знаєте, що Інка на біржі, вона вже рік не працює! У нас троє малих! А тепер іще й я?!
— У кожного свої проблеми. Воца вже знайшов нового барабанщика. Тобі треба підписати...
— Я підпишу. І намалюю. Я намалюю вам ніч. Ви такої ще не бачили.
Стук схопився на ноги, почав одягати джинси. Він одягнувся за сорок п"ять секунд, як відмінник бойової і політичної підготовки в радянській армії. Підбіг до дзеркала і люто розчесав настовбурчене волосся, що стирчало на всі боки. З гребінця посипалися зубці, він швиргонув його в кут...
— Поїхали. Я вам зараз влаштую Кобо Абе і Йоко Оно. Я вас там усіх раком поставлю, разом з японцями, філіппінцями і коринфянами.
Душачи сміх, я закашлявся.
— Щоб ти, падло, ноги протягнув до вечора, — від усього серця поспівчував мені переконаний християнин Стук.
Якби я вивів із кімнати зграйку покемонів, Стученята здивувалися би менше.
— Сашко, бігом умиватися, — скомандував Стук мізинцеві, замурзаному цукеркою. — Ванька, марш додому, ти й так тут цілими днями товчешся. Сергій, чистити картоплю, оту зелену каструлю — з горою. Максим, бігом до тьоті Наді, позич десятку, купиш чотири пакети молока, два батони і пачку масла. Обережно через дорогу, не так, як минулого разу. Все. Я скоро приїду.
Через півгодини до студії влетіло торнадо.
— Маріє! — закричало воно з порога, — спасибі тобі, дівчинко, ти справжня людина, сонце, золото і небо. А тепер мерщій іди кудись на каву, бо тобі такого не можна чути, ти ще мала і чиста! Я зараз говоритиму з цими дядями про трахання! Де ті задристані японці?
Марія зняла навушники, запитально глянула на Тузіка. Той скрушно зітхнув, дістав із нагрудної кишені п"ять гривень:
— Купи йому, будь ласка, пористий, він такий любить.
Марія щезла.
— Так, — із садистською насолодою мовило торнадо, — а тепер, дяді, слухайте мене дуже уважно і шанобливо. Тузік, ти — підар. Старий, жирний, продажний підар. І ти, Воца, підар в окулярах. І ти, — торнадо крутнулося на одній нозі, ткнуло мене пальцем в груди, — також підар!
— Ну, ні хріна собі заявки! — багряна Тузікова туша почала вилазити з-за пульта. — Та я тобі зараз яйця повідкручую, алкашня ти пухла!
— Це ще далеко не все. Де ті довбані японці? Мало того, що ви три підари, то ви ще й лохи драні, японські підстилки, затички і підтирки, і я щасливий, що більше ніколи в житті не побачу ваших підара... Маріє, я ж сказав: іди на каву! Я тільки-но почав!
Марія віддала мені плитку пористого шоколаду і підійшла до заґратованого вікна.
— Там така гарна осінь надворі, — посміхнулася вона до всіх, — ходімте кудись погуляємо.
Я зняв обгортку і відламав запашний шматочок.
— Хочеш? — дружелюбно запропонував Стукові.
Той сахнувся від несподіванки і мало не впав. Але вже запідозрив нечисте.
— Ви..? Ви мене... як останнього піонера... купили?
— А ти думав — продали? Навчальна тривога, єфрейтор Стук. Ти діяв згідно зі статутом і своєчасно прибув на збірний пункт. Командування висловлює тобі подяку. Наступного разу за такі слова я тебе задушу ось цим кабелем. Не подивлюся, що в тебе троє дітей, — Тузік знову вмостився за пультом.
— Ти виграв, — здогадався Стук.
— Еге ж, — сказав я. — Ти сьогодні напрочуд кмітливий. І жвавий.
— Наступного разу, — сказав Воца, — до тебе вже ніхто не поїде, зарубай собі на носі. Ти задовбав, Стук, ти вже всіх нас дістав, розумієш?
— Зав"язуй з кіром, старий, — сказав я. — Від сьогодні.
— На скільки зав"язувати? — спитав Стук, не дивлячись ні на кого.
Ми перезирнулися.
— На два роки, — озвався Тузік. — До кінця контракту. А тоді хоч залийся, очі б мої тебе вік не бачили.
— Два роки — забагато, — завагався Стук.
— Нічого, потерпиш. Зате потім влаштуєш собі такий дембель! Мілу Йовович запросиш, Брітні Спірз... А чого ж, гарні дівчата, з такими й випити не гріх...
2 
1
Коментарі