Пʼятниця, 06 червня 2008 16:07

Вікна на світ (Windows on the world)

Автор: малюнок: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

9 година 23 хвилини

Терроризм не знищує символів, він роздирає на шматки людей із плоті та крові. Наші сльози змішалися. Сльози Джеффрі, Джеррі, мої… На щастя, Девід замкнувся у вигаданому світі. І він має рацію — він тікає від непривітної реальності. Лурдес невідомо звідки приносить пляшки з "Евіан", благослови її Господь. Ми кидаємось на них. Задихаючись від прокопченого повітря та запаху паленого, ми на межі між ядухою та зневодненням. В Ентоні починається напад астми. Бідолаха коцюрбиться на підлозі, а ми не знаємо, як йому допомогти. Я зовсім безпорадний. Лурдес заливає йому в рота мінеральної води, але він усе випльовує. Джеффрі киває мені, й ми разом відносимо його до туалету на поверсі. Я тримаю Ентоні за ноги, а Джеффрі — під пахвами (одна його рука серйозно обпалена). Я знову доручаю Лурдес нагляд за Девідом та Джеррі. Ентоні бореться, аби зробити вдих чи видих. Я тремчу як на ножі, Джеффрі краще вдається зберігати спокій. Він підставляє його голову під кран. Ентоні блює чимось чорним. Я беру в автоматі паперові серветки, щоб витерти його. Коли я повертаюсь, Джеффрі притискає голову Ентоні до своїх грудей. Той не рухається.

— Він… помер?

— Не знаю, чорт забирай, я не лікар. Він не дихає, мабуть, просто знепритомнів.

Він починає трясти Ентоні, бити його по щоках. Він гидує робити штучне дихання рот-в-рот (через блювоту), тож це доводиться робити мені. Марно. Тиша. Кажу Джеффрі, що треба залишити Ентоні тут, що, мабуть, пізніше він отямиться, а мені треба повернутися до дітей. Він хитає головою.

— Хіба ти не розумієш, що цей тип був нашою єдиною надією вийти звідси. Усьому кінець. Ми дали йому сконати і невдовзі самі підемо за ним.

Я відчинив двері туалету. І подумав: треба ж таке, тришаровий туалетний папір підібраний у тон до стін із рожевого мармуру. Я іще встигаю помітити це. Мій мозок продовжує завантажувати купу зайвих дрібниць, тоді як мене насправді хвилює зовсім інше.

— Мені треба повертатись.

Більше я Джеффрі не бачив. Останній образ, що зберегла моя пам"ять: він сидить на підлозі з сірого кахлю і гладить по голові охоронця Ентоні. Рожеві двері зачиняються. Я кидаюся до дітей. Я натрапляю на людей, які, як і я, тиняються туди-сюди в пошуках безпечного місця, пожежного виходу, зони "без диму", виходу з лабіринту. Але цього ранку в Першій вежі немає зони, де "курити заборонено". Це ж не Лос-Анджелес!

Хотів би я жартувати, плюнути на все й кинути життя напризволяще, але не міг. Я не мав на це права. Я був зобов"язаний врятувати хлопців. Насправді ж це вони рятували мене, бо не давали скласти руки. Мої туфлі клеїлися до підлоги, наче я наступив на жуйку: думаю, вони просто почали плавитися.


9 година 31 хвилина

Мене звуть Девід Йорстон, і мій батько от-от трансформується. Він весь час заперечує, що він супергерой, але його мутація неминуча. Дві хвилини тому він вдавав муху: безпомилковий знак.

— Ні, Девіде, я не Супермен! Хоча залюбки б ним був! Думаєш, я надто пишаюся бути таким, яким я є?

Класичне заперечування. Створіння, що наділені суперсилою, завжди прикидаються слабкими людьми, щоб зберегти свободу рухів та незалежність своїх дій. Сильно запахло шоколадом. М-м-м, смакота!

— Це апарат із цукерками на 108-му, — пояснила Лурдес. — Він плавиться.

О"кей, смердить. Тато бігає по колу, наче мутант у клітці. Аж раптом він помічає камеру спостереження: маленьку сіру коробочку, що висить під стелею. Він кидається до неї, розмахуючи руками, наче млин.

— Гей! Ми тут! Ю-ху!

Я хотів сказати синам, що не треба залишатися з людиною, яку більше не кохаєш

Він показує Джеррі в об"єктив, потім підіймає й мене. Аж до синців на біцепсах він мене стискав. Безперечно, це в ньому прокидається суперсила.

— Вони можуть побачити нас! Агов! Заберіть нас звідси!

Він підстрибує, щоб спрямувати камеру в бік дверей, на які він тикає пальцем.

— Погляньте на двері! Відчиніть двері!

Тато витанцьовує поґо не гірше за всіх перців "Ред Хот".

Але ж ці маленькі камери не мають мікрофонів, то нема чого дарма дерти пельку.

На кілька сотень метрів нижче, у безлюдному центрі спостереження, на одному з численних чорно-білих моніторів з"являється сорокарічний чоловік, який відчайдушно жестикулює, двоє його дітей та мовчазна жінка із обличчям кольору кави з молоком, що сидить попід стіною. На решті моніторів спостереження — пусті офіси з розбитим склом, заблоковані ліфти з обгорілими тілами, задимлені коридори, затоплені протипожежними спринклерами фойє, сходи, заповнені сотнями людей, що намагаються спуститися одне за одним і зіштовхуються із сотнями пожежних, що, важко дихаючи, підіймаються. Сирени надриваються марно. Якщо Бог дійсно існує, то, питається, де ж він був того дня?


Як Ісус не врятував мене

Як хочеться ще раз скуштувати мамусин яблучний пиріг, аромат якого, підіймаючись сходами, будив мене в ліжку. Під помаранчевим, наче вогонь у каміні, небом ми їдемо в машині, маленькій металевій коробочці під зірками. Ми часто їздили уздовж та впоперек Техасу, найбільшого штату Сполучених Штатів. Тато вів машину, мама спала, ми теж посопували на задньому сидінні, тільки я не спав. Я тільки удавав, ніби сплю. Я слухав такі величезні бобіни, пам"ятаєте? Це наче великі касети, розміром з кишенькову книгу. Можна було переключити з однієї пісні на іншу… Заплющивши очі, я хитав головою в такт музиці і боявся, що тато засне за кермом, тому подумки я кричав: "Тату, прокинься!".

— Тату, прокинься! Тату, прокинься!

Я впізнаю голос свого сина.

— Що таке? Я довго спав?

Лурдес пояснила, що я на секунду відключився, тимчасово знепритомнів. Діти мляві, кров прилинула до облич, як і в мене. Певно, токсичні випари вбивають нас, а ми цього не помічаємо. Мені хочеться знову заснути, повернутися уві сні до дитинства, до своєї родини. Я починаю любити всіх своїх родичів, як під час шторму любиш свій надувний човен. Тепер Лурдес починає говорити, її черга. Вона каже, що в неї не склалося з дітьми і що саме тому вона хоче допомогти Джеррі та Девідові, що в ресторані вона нікому не потрібна, що треба зберігати спокій, що ми виберемося звідси, що треба лише почекати. І, я відчуваю, вона свято вірить у те, що каже. Їй вдалося зловити стільникову мережу і додзвонитись до брата, який помирав від хвилювання. Вона повторила йому те, що я казав Мері: попередь рятівників, ми на даху, з нами все гаразд, але диму стає більше, ми не знаємо, куди іти… Вона його не заспокоює.

Ця жінка просто свята. Щодня ми зустрічаємо янголів, самі того не усвідомлюючи. Вона риється в кишенях, дістає звідти пачку жуйок і мовчки роздає нам їх. Наче проскуру, кладемо ми жуйки до рота. Потім хлопці знову починають гратися з нею.

Я свідомо вирішив відділитися від плоті моєї плоті. Ці два бешкетники обтяжували мене, і я їх кинув. Я все одно вважаю чоловіків, які живуть з однією жінкою більше трьох років, боягузами та брехунами. Я хотів викинути з голови буржуазну схему сімейного життя: батько не повинен кидати матір своїх дітей, навіть якщо він кохає іншу жінку. Якщо він так вчиняє, то він покидьок, міщанин, позбавлений почуття відповідальності. А отже, "почуття відповідальності" — це зраджувати дружину потайки. Я не згодний. Справжня відповідальність полягає в тому, щоб показати дітям правду, а не штучну та дуту підставу. Сучасне так зване вільне суспільство, суспільство крутих, нав"язує під виглядом сімейної рівноваги кохання із пап"є-маше. Шістдесяті роки були "приємним винятком". Я ж хотів сказати синам, що не треба залишатися з людиною, яку більше не кохаєш, що варто зберігати вірність лише справжній любові і послати суспільство під три чорти. Я хотів їм сказати, що ніщо не може зруйнувати любов батька до своїх дітей, що ця любов не має нічого спільного із любов"ю батька до їхньої матері. Я хотів сказати те, чого ніколи не чув від свого батька, бо ж його батько також ніколи не казав йому такого: я вас люблю. Я вас люблю, але я вільний. Я вас люблю, але мені чхати на християнську релігію. Ви єдині, кого я любитиму більше трьох років.

А тепер я сиджу тут, у цій пекельній печі, зворушений, як останній бовдур, милуюся ними, плавно поринаючи в ту найреакційнішу модель; незабаром ми загинемо разом, і я усвідомлюю, наскільки був неправий.


Переклад Р. Мардера і О. Ногіної

Зараз ви читаєте новину «Вікна на світ (Windows on the world)». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода