— Яке кіно потрібне українському глядачеві? — запитує медіаексперт 35-річний Артем Вакалюк. У столичному кінотеатрі "Жовтень" триває круглий стіл, присвячений вітчизняному кінопрокату.
— Теленовини й фільми мають розповідати про героїв. На них обожнюють дивитися всі, — відповідає письменник і сценарист Андрій Кокотюха, 49 років. — Це найважливіше для будь-якої країни. У комедії і в драмі — свій герой, від суперполіцейського до пересічної людини.
Для прикладу хочу згадати "Ціну правди" (українсько-польсько-британська історична драма про валлійського журналіста Ґарета Джонса, який першим у західній пресі розповів про Голодомор 1932–1933 років. — ГПУ). В реальному житті Джонс зазнав поразки. Після того, як опублікував статтю про штучний голод в Україні, опоненти з нього буквально сміялися. Фільм закінчується не цим. А тим, що журналіст досягає мети — публікує матеріал. Отже, це перемога. І на цьому ставиться крапка. Далі титри розповідають про його вбивство — але це вже зовсім інше, частина реальної історії.
Про кого має бути українське кіно?
— Вітчизняному глядачу потрібен герой, який мусить досягати своєї мети. Яка вона? Слово "ідеологія" абсолютно знищене й знівельоване за 70 років радянської влади. Набуло негативного значення, але це неправда. Американське кіно про супергероїв дуже ідеологічне. Так само, як і французькі стрічки 1970–1980 років з Аленом Делоном і Жан-Полем Бельмондо, що були відповіддю Голлівуду.
Ідеологію варто сприймати в хорошому значенні цього слова. Треба розуміти, що таке український контекст, і занурити в нього персонажа. Він перемагає саме тому, що в нього є своя українська мрія, мета, ідея.
Останнім часом вийшли історичні картини, як та ж "Ціна правди", "Таємний щоденник Симона Петлюри", свіженький "Чорний Ворон". Їхні оцінки різняться. Але статті про них об'єднує одне. Глядач, який не вивчав минуле спеціально, просто не розуміє, про що кіно й що відбувається на екрані.
Мені давно цікава Марія Закревська-Бенкендорф-Будберґ. У неї українське коріння. У першій половині ХХ століття була міжнародною авантюристкою. Але широкий глядач, на якого такий проект орієнтується, не зрозуміє, про кого йдеться. Це означає, що вже на етапі запуску треба розуміти цільову аудиторію. Немає фільму для всіх. Якщо хтось скаже: "я знімаю кіно для всіх", це означає, що ні для кого. Людина просто хоче освоїти державні кошти. Треба уявляти свою аудиторію й намагатися розширювати її крок за кроком. Робота складна — не одного і не двох років.
Важлива державна підтримка. Не так фінансова, як інформаційна. На будь-яких майданчиках треба розповідати, в якому контексті і з якою метою створюється фільм. Хто є його героєм і чи є в нього прототип.
Коли працювали над стрічкою "Червоний" (історична драма про колишнього сотника Української повстанської армії Данила Червоного, який 1947 року очолив повстання і втечу в'язнів із ГУЛАГу. — ГПУ), у нас на певному етапі мозок почав плавитися. Вирішили зняти цикл документалок, які можна потім запропонувати телебаченню. Щоб вони розказали, про що йдеться в художній стрічці. Тобто просвітницька робота тут не зайва.
Що ще потрібно, аби глядач хотів дивитися своє?
— Публіка хоче впізнавані обличчя на екрані. Ризикну сказати — якщо роботи студії "Квартал 95" зніматимуться без Зеленського, касові збори не радуватимуть їх. Бо це найупізнаваніший їхній актор.
Українському кіно потрібні зірки. У СРСР у кінотеатрах висіли портрети радянських акторів, зокрема й українських. Сьогодні я цього не бачу. Припускаю, перші кроки вже зроблені. Наприклад, Романа Луцького впізнають більше, ніж його колег. Можливо, також Римму Зюбіну та Ірму Вітовську.
Але без відновлення культури походу в кіно й саме на українські стрічки відповідь на це запитання шукатимемо й наступного року, і через рік.
2 
35413
Коментарі