"Українські закони не ставлять за мету підняти рівень нації"

 

Торік зникло майже 200 бібліотек

У грудні 2016-го Петро Порошенко підписав закон про обмеження імпорту книжок із Російської Федерації. Без дозволу спеціальної комісії ввозити можна лише 10 примірників. У комітеті Верховної Ради з питань культури і духовності розглядають законопроект про повну заборону книжкового імпорту з Росії.

— Заборона ввозити літературу з країни-агресора — це політичне, а не економічне рішення. Воно малоефективне, — каже президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, 63 роки. — У СРСР, при бажанні, громадяни читали західну літературу: передруковували машинками, під копірку, передавали з рук у руки.

Обмеження на книжки з Росії якщо і впливає на наш ринок, то негативно. Не стимулює розвитку вітчизняних видавців.

Як покращити ситуацію у сфері книговидання?

— Українські закони не ставлять за мету підняти інтелектуальний, культурний, професійний рівень нації. Фактичним замовником літератури повинна виступати держава. Вона визначає напрямки розвитку економіки, науки. І в такий спосіб створює попит на відповідних фахівців. Тоді зростає попит і на різножанрову літературу, яка допомагає отримати нові знання.

В Україні всі роки незалежності книга не була серед пріоритетів жодного уряду і президента — як основний інтелектуальний інструмент формування нації та держави. Була і залишається одним з елементів соціального культурного життя на задвірках. Єдиний президент, який зробив максимум для книгодрукування, — Леонід Кучма. Підписав закон про звільнення видавців від податку на прибуток. 13 урядів намагалися ліквідувати ці пільги. Та саме ці податкові послаблення допомогли українським видавцям піднятись і почати вкладати в молодих авторів.

Скільки в Україні видавництв і скільки книжок вони друкують на рік?

— Реально діють 1400–1500. Це ті, які протягом року "засвітилися" на ринку хоча б одним виданням. Близько 380 видавництв випускають 10 і більше книжок. Хоча, з точки зору європейського книжкового бізнесу, це — жебрацький обсяг. Минулого року книжок виготовили на 3,4 мільярда гривень. Середня вартість однієї — приблизно 105 гривень. Скільки їх спожито, ніхто не знає.

Які жанри літератури представлені на українському ринку?

— Зайняті три жанрові ніші: дитяча книга, так званий "укрсучліт" і книжка для дозвілля. Останні два роки почали активніше купувати права на переклади документальної літератури. Однак це переважно описові книги: як керував колишній президент Сингапуру Лі Куан Ю, хто така Гілларі Клінтон. Антиутопію американки Айн Рейнд "Атлант розправляє плечі" у світі читали в 1930-х, а для нас цей роман — новинка. Такі видання пізнавальні, проте не дають нових професійних знань. Хоча в Україні є залишки промислового виробництва, яке потребує спеціальної літератури. Але такі книжки в нас не продукують.

Якщо ми не друкуємо спеціальної наукової літератури, то досі завозимо її з Росії?

— Частково задовольняємося російською. Після ухвалення закону про обмеження імпорту легально завозити стало складніше. На кожне видання потрібен висновок комісії, опис, попередні дозволи. Обсяги дуже знизилися. Якщо 2013-го книжок завезли на 918 мільйонів гривень, то цього року — максимум на 40,5 мільйона. Щоб не ризикувати, імпортер везе попсу — те, що легко продається.

Щоб забезпечити потреби українського читача в науковій, технічній, бізнесовій літературі, видавець повинен друкувати від 150 до 300 примірників. Книжка виходить невиправдано дорогою. Та люди, які працюють у відповідних сферах, все одно їх шукають.

Що видають маленькі видавництва і чи представлені вони на ринку?

— 70–80 відсотків літератури залишається в межах області, де видається. На ринку є книжки потужних видавництв — "КСД", Фоліо", "Ранок", "Віват", "Видавництво Старого Лева" та ще кількох. Здебільшого вони пропонують класику, перекладні видання, трохи новинок.

Решта 1200 видавництв — локальні. Це схоже на маленькі книжкові князівства, які виживають за рахунок підтримки від місцевої влади. Видають регіональних авторів, класику. Але друкують по 200–300 примірників.

Через це не відбувається обміну між регіонами України. І це стало основною причиною анексії Криму, сепаратизму на Донбасі. У Донецьку до війни знайти українську книжку було практично неможливо. Намагалися вийти на ринок "КСД" і "Фоліо", ще деякі видавництва. Однак в основному завозили перекладні видання чи українську радянську класику — Олеся Гон­чара, Павла Загребельного.

Зараз багато говорять про модернізацію районних бібліотек у Польщі. Чи можливе подібне в Україні?

— Цю програму фінансували через польський Інститут книги. Частково — місцеві громади. Недавно були репортажі з польської глибинки. Місцеві кажуть, що переїхали в селище, бо там розкішна бібліотека. Діти йдуть туди після школи — є пристосований простір, де можуть погра­тися, почитати.

У нас — зворотний процес. Іде адміністративна реформа та децентралізація. Як тільки територіальна громада отримує владу — кажуть: "А навіщо нам бібліотека? Ми ж приміщення можемо продати". Торік майже 200 бібліотек зникло. Хоча є закон 2009 року про заборону виселення бібліотек, редакцій журналів, книгарень.

Видавець Анетта Антоненко жаліється, що активно читають лише приблизно 150 тисяч українців.

— Таких досліджень зараз не проводять. 2014-го подібне зробив "Київстар". Обрахували, що 51 відсоток українців узагалі не читає. Одну книжку на рік — 12 відсотків. І 12 відсотків — понад 10 книжок на рік.

У США такі зрізи проводять щорічно за віковими групами. У Німеччині 56 відсотків дітей кажуть, що книжка в них серед пріоритетів — на другому місці після ігор із товаришами.

×