У Радянському Союзі народну музику намагалися відрізати від коріння

 

– Ненавиджу попсу, – бандурист у третьому поколінні Юліян Китастий, 61 рік, наводить невидиму рушницю на гучний динамік над головою.

– Ба-бах, – жартома імітує постріл.

Зустрічаємося у кав'ярні поблизу метро Дружби народів. До Києва Юліян прилетів із Торонто. Нещодавно став керівником Канадської капели бандуристів.

Розповідає, що батьки познайомилися у Детройті.

– Мати родом із Сум, за фахом архітектор-мистецтвознавець. Батько з Полтавщини, працював інженером. Багато років грав у капелі бандуристів ім. Тараса Шевченка в Детройті. Колектив створили 1941-го у Києві з учасників колишньої Державної зразкової капели бандуристів. У тій довоєнній капелі грав дід Іван. Дядько Григорій Китастий був заступником диригента. Під час Другої світової бандуристів вивезли до Третього Рейху. Переважно виступали в таборах остарбайтерів з України. В 1945-му опинилися в американській зоні окупації. Батькові в 14 років зробили документи студента капели. Це був його шлях на Захід, назад повертатися не хотів. Жив у таборі переселенців. До США потрапив 21-річним.

Чи були відмінності у ставленні до бандури в діаспорі і в радянській Україні?

– Бандури з союзу у Північну Америку масово почали привозити в 1960-ті. Не знаю навіть, чи був офіційний експорт, чи за сприяння діаспори. У Детройті дістати дешеву чернігівську бандуру було нескладно. Стала стандартним інструментом для дітей "воєнних переселенців", які хотіли виховувати покоління, народжене у США, в українській культурі. До того часу емігранти грали на саморобних бандурах. Ще у 1946-му в таборі для переселенців у Німеччині створили майстерню. Виготовлені інструменти були подібні до бандури Гната Хоткевича 1929 року. Хоч і не точною їхньою копією. Хоч радянські не обов'язково подобалися, мій дядько Григорій Китастий використовував їх для занять зі студентами. Інших тоді не було. Але ніколи не брав в інструментарій Капели.

В Радянському Союзі народну музику, з одного боку, намагалися відрізати від коріння. З іншого, серйозні бандуристи хотіли показати, що інструмент може заграти все. Що й завело їх у хибне русло. На бандурі, вибачте, не все виходить. Кожен інструмент треба використовувати в певних параметрах, можливостях, традиціях.

Бандура – це не один інструмент. Має багато варіантів. В СРСР її звели до одного примірника. Що й обернулося штучністю.

Коли вперше побачив ноти, видані в радянській Україні, подумав, що для якогось іншого інструменту. В США бандуристи намагалися не втрачати зв'язку з кобзарськими традиціями початку ХХ століття.

Чим відрізняються інструменти?

– Ті "чернігівки", які до нас доходили, мали 55 струн. На них бракувало механізму для перелаштування. Так важко щось заграти поза кількома тональностями.

Харківський спосіб гри на бандурі розробив Гнат Хоткевич. Інструмент утримують так, щоб можна було легко грати обома руками у цілому діапазоні. Збереглися кадри, де Хоткевич грає роль сліпця-кобзаря в кінофільмі "Назар Стодоля" 1936 року. Видно, що опанував свій інст­румент повністю.

Харківська бандура добре підходить для театру. У виставі "1917–2017: Тичина, Жадан і Собаки" актори працювали з віршами збірки "Замість сонетів і октав" Павла Тичини під супровід бандури. Переконався, що це чудовий інст­румент для акомпанементу живого слова. Природа звуку щипкового інструменту "втягує" слухача і змушує уважно слухати. Спектакль поставила Вірляна Ткач. "1917–2017: Тичина, Жадан і Собаки" отримав премію малих інноваційних театрів Нью-Йорка у номінаціях "За найкращу музичну виставу, мюзикл" і "За найкращу оригінальну музику". Спектакль подивилися багато людей, які не мали жодного стосунку до України.

Пояснюєте американцям, що таке бандура?

– Доводиться. Залежить від публіки. Якщо це музично обізнані люди, їм цікаво більше довідатися про інструмент, як збудований і що на ньому грається. Жалкують, що раніше не знали про нього.

Виставу про дружбу Тараса Шевченка і афроамериканського актора Айри Олдріджа робили, аби наблизити наші культури?

– Так. На 200-річчя Кобзаря у 2014-му привозили американських акторів до Києва та Одеси. У спектаклі "Темна ніч. Ясні зорі" йдеться про те, як Шевченко та Олдрідж зустрічалися в будинку графа Толстого у Санкт-Петербурзі упродовж двох зимових місяців 1858 року. Поета саме звільнили із заслання, а актор гастролював Росією. Не знаючи мови один одного, вони потоваришували. Певно тому, що обидва почувалися митцями у вигнанні. Шевченко, арештований за вірші, до кінця життя носив тавро малороса. Олдріджу не було місця у знаних театрах на батьківщині. Для тодішніх американців чорношкірий актор був ганьбою. Обидва були визнаними майстрами своєї справи, та для суспільства цього завжди замало.

Майже одного віку, вони однаково втратили матерів у 9 років.

Я на сцені виконую кобзарський репертуар.Також для спектаклю відшукали в Нью-Йорку музику, що виконувалась в тій церкві, де батько Олдріджа був проповідником. Це була перша афроамериканська громада в місті.

На якому інструменті виконуєте кобзарський репертуар?

– У піснях сліпців-кобзарів ХІХ – початку ХХ століть використовую 21-струнну старосвітську бандуру. Глибше історією, традицією інструменту зацікавився наприкінці 1980-х. Пощастило при перших поїздках в Україну зустрітися з Георгієм Ткаченком.

Він був останнім представником Слобожанської кобзарської традиції. Вчився безпосередньо у сліпців. Мій колега з Австралії Віктор Мішалов теж вчився у Ткаченка. Привіз до Америки репродукцію кобзарської бандури. Раніше я бачив записи фольклористів, транскрипції Філарета Колесси, але не міг зрозуміти, як виконувався цей репертуар. Та коли взяв кобзарську бандуру, все стало на свої місця.

Колись прочитав інтерв'ю з японським композитором. Той пробував писати нову музику для старовинних інструментів, де взагалі жодної школи не збереглося. Казав, що прислухається до інструменту, бо він має пам'ять.

Для свого репертуару спочатку обирав переважно історичні пісні. Щось вивчив від батька і дядька, щось знайшов у збірниках і переклав на чернігівську чи харківську бандуру. Але кобзарський інструмент одразу вніс свої корективи. Він потребує інакшого музичного мислення. Не пристосований до західної гармонії.

Як не дивно, але саме ці уроки від кобзарської бандури привели мене до експериментального авангардного музикування. Також зрозумів, як можна грати з музикантами із зовсім інакших традицій з цілого світу. Якщо зустрінеш глибокого знавця, з ним легко знайти спільну мову. Робив проекти з китайськими віртуозами лютні піпа, майстром гри на смичковому інструменті морінхурі з Бурятії, єврейськими, індійськими музикантами.

×