Два українські фільми візьмуть участь у конкурсі 72‑го Каннського кінофестивалю. Відбудеться 14–25 травня на півдні Франції.
Після анексії Криму двоє синів кримського татарина Мустафи поїхали в Київ. Старший син Назім гине на Донбасі. Батько вирушає до столиці, щоб повернути молодшого сина Аліма додому. Разом везуть тіло старшого в Крим, аби поховати за мусульманськими традиціями, за сюжетом фільму "Додому".
— Сценарій писав разом із Марисею Нікітюк. Хоча ідея належить моєму колезі Новрузу Хікмету з Азербайджану, — розповідає режисер стрічки Наріман Алієв, 26 років.
Це його перша повнометражна картина. 2016-го номінувався на Кришталевого ведмедя Берлінського міжнародного кінофестивалю за короткометражний фільм "Без Тебе".
— Головну роль зіграв Ахтем Сеїтаблаєв, — говорить Наріман Алієв. — Молодшого сина втілив мій двоюрідний брат Ремзі Білялов. Уже знімався у моїх стрічках. Матері в сюжеті немає. Лише раз проскакує в розмовах "син буде похований із матір'ю вдома".
Знімали в Миколаївській і Херсонській областях. Тільки кордон — КПП Чонгар — будували під Києвом.
Ми довго працювали, щоб історія була універсальна, доступна глядачам у всіх куточках світу. Але водночас така, що базується на кримськотатарській культурі, побуті, взаєминах між батьками й дітьми. Тобто публіка бачить історію, яку розуміє, але при цьому в обставинах, які їй не були відомі дотепер.
Характери героїв — це збірні проекції кримськотатарського народу. Старше покоління народилося в депортації, в Середній Азії. Вони виросли поза межами батьківщини і зробили все, щоб повернутися сюди, хоча ніколи не бачили Криму. А молодше покоління — це те, яке народилося вже в незалежній Україні й не знало, що таке тоталітарний Радянський Союз. Має космополітичніше бачення як свого, так і загального майбутнього.
У кожного з цих бачень є свої плюси й мінуси. В картині є конфлікт. Але це не боротьба світлого і темного. Це дискусія щодо майбутнього кримських татар і нашого теперішнього місця на мапі світу, України, в житті Криму. Спроба зрозуміти важливість коріння.
Короткометражку "Анна"спільного виробництва України, Ізраїлю та Великої Британії зняв ізраїльський режисер Декель Беренсон, 40 років.
Головна героїня — мати-одиначка середнього віку. Працює на м'ясопереробному комбінаті. Мешкає в старій занедбаній квартирі. Прагне змін, мріє про краще життя для себе і 16-річної доньки. По радіо чує рекламу вечірки, що влаштовують для іноземців, які подорожують у пошуках кохання. Вирішує відвідати захід.
Головну роль зіграла 53-річна Світлана Барандич. Актриса працює у столичному Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України.
— Наша стрічка з певною часткою іронії. Попри те, що тема секс-туризму серйозна і проблемна для України, — каже Віталій Шереметьєв, 45 років, продюсер фільму "Анна".
Востаннє український фільм потрапляв до конкурсу короткометражок Каннського кінофестивалю вісім років тому. 2005‑го "Подорожні" режисера Ігоря Стрембіцького та 2011-го картина "Крос" Марини Вроди здобули головну премію — "Золоту пальмову гілку".
7 
35413
Коментарі