Ексклюзиви
Вівторок, 11 вересня 2018 05:56

"Спочатку ця музика здається страшною"

Автор: SJ_Gael Mathieu
  Київський гурт ”Стоунд Джизес” фотографується з прихильниками на фестивалі у французькому місті Сен-Нольфф. Посередині сидить лідер групи Ігор Сидоренко, праворуч — ударник Дмитро Зінченко, ліворуч — басист Сергій Слюсар
Київський гурт ”Стоунд Джизес” фотографується з прихильниками на фестивалі у французькому місті Сен-Нольфф. Посередині сидить лідер групи Ігор Сидоренко, праворуч — ударник Дмитро Зінченко, ліворуч — басист Сергій Слюсар

Київський рок-гурт "Стоунд Джизес" першим з українських музикантів виступав у Південній Америці.

7 вересня у столичному клубі "Бінго" група презентувала четвертий студійний альбом "Пілігрими".

— З липня щовихідних літаємо за кордон, — каже вокаліст і гітарист "Стоунд Джисес" Ігор Сидоренко, 31 рік. — Нещодавно повернулися з Греції.

У яких країнах вас слухають найбільше?

— Найпопулярніші — в Німеччині. Там зіграли 67 концертів. Наші записи добре купують у США, але там не грали жодного разу. Отримати робочу візу — довго й дорого. У турі Францією збирали повні клуби. Один шанувальник прилетів на наш концерт з Алжира. Щоб нас побачити, витратив 500 євро (16,4 тис. грн).

Де важкий рок — це музика номер один?

— У Південній Америці. Там — голодна публіка. Свого часу туди ніхто з зірок не літав, бо боялися. Наслухалися про фавели, бідність, воєнні конфлікти.

Як вас сприймали у Південній Америці?

— Перший концерт грали в чилійській столиці Сантьяго. Виходимо на сцену — в залі 400 людей і всі підспівують. У бразильському Сан-Паулу прийшли півтисячі слухачів. Перед концертами вислав у Південну Америку всього 50 дисків. Не розраховував, що нас там знають. Потім побачив, що в інтернеті під нашими кліпами половина коментарів — іспанською, португальською мовами.

Наскільки "Стоунд Джизес" популярні в Україні?

— Складно сказати. Востаннє в повноцінному турі Україною були два роки тому. Почуваюся батьком, який постійно їздить у відрядження і лише уривками бачить життя своєї родини. Приїжджаю додому — дитина почала ходити. Наступного разу вона вже в школі. А потім з'ясовується, що я вже став дідусем.

Часто виступати вдома не дозволяє графік. Та й логістично складно — через погані дороги, стан клубів і безвідповідальних організаторів концертів. В Україні — консервативні прихильники рок-музики, важкі на підйом. Визнають лише творчість старих гуртів. Молодь легко піддається моді. Куди подує вітер — там і вони. Зараз усі в захваті від нової хвилі хіп-хопу. Десь посередині — прошарок наших прихильників. Вони різні: підприємці, офісні працівники, які щоп'ятниці на рок-концертах випускають пар після робочого тижня.

Кажуть, що українським артистам неможливо пробитися на Захід, оминаючи Росію. Бо у Східній Європі офіси найбільших звукозаписувальних компаній розташовані в Москві. Чи погоджуєтеся з цим?

— Це стосується лише поп-музики. Виконавці, які працюють на масового споживача, обирають Росію, бо там і є маси. Але це ще одна межа. Ніхто в світі не ганяється за російськомовними копіями західних зірок. Якщо артисту цікаві лише гроші — йому в Москву, якщо мистецтво і випробування — то ні.

Щоб пробитися на Захід, треба бути справді талановитим. Етногурт "Даха Браха" — королі світової сцени. Вони впізнавані, унікальні. Їх на афішах фестивалів прописують найбільшим шрифтом.

Хтось намагається їхати на Захід для гарного резюме. Щоб дивувати закордонними гастролями. Але там фан-бази в них немає. Намагаються створити пропозицію, на яку відсутній попит. Іван Дорн записував свій останній альбом у Лос-Анджелесі. Що це йому дало? Він потрапив у хіт-паради, був хоч на одному закордонному фестивалі?

Як ставитеся до виступів у Росії?

— Маю персональну образу на Росію. Через війну не можу поїхати до мами. Живе на окупованій території Луганщини.

Ви співаєте англійською. Чи робить це легшим вихід на світовий ринок?

— Я пишу пісні англійською, для мене це органічно. Батько завжди слухав західну музику, тому я з дитинства сприймав цю мову. Багато спілкуюся з іноземцями. За освітою — вчитель іноземної мови. Коли чую англомовні пісні українських виконавців, лякаюся. Розумію: тут вживають неправильні ідіоми, там можна було коротше висловитися. Проблема в тому, що пишуть текст спочатку українською чи російською, а потім перекладають.

Чому люди зацікавлюються важкою музикою?

— Любов до важких гітарних рифів закладається у підлітковий період, коли людина шукає себе. Їй здається, що вона не відповідає нормам. Це породжує негативні емоції, які потребують виходу. Хтось тягає штанги у спортзалі, а хтось починає слухати метал.

Лідер американського рок-гурту "Сванс"Майкл Джира почав музичну кар'єру досить пізно — в 29. Коли його ровесники одружувалися, купували житло, він виходив на сцену напівголим, співав про огидні речі. Це пояснював тим, що з 14 років працював на будівництвах, заводах за копійки. Накопичував у собі негатив. Спочатку ця музика здається страшною. Але коли дізнаєшся історію, яка за цим стоїть, починаєш її розуміти.

В Україні кузнею важкої музики є Донбас. У 14 років мене запрошували у місцеві гурти. Це були робітники, які вдень працювали в шахті, а ввечері виплескували напругу на репетиціях. Мене це дратувало. Ключовим була не тяжкість музики, а її цікавість.

Не мав важкого донбаського дитинства. Народився в інтелігентній родині. Перші пісні почав писати у 12 років. Це йшло не з підліткового негативу, а з бажання придумати щось нове.

В гурті "Стоунд Джизес" крім Ігоря Сидоренка грають Сергій Слюсар — бас, Дмитро Зінченко — ударні.

Зараз ви читаєте новину «"Спочатку ця музика здається страшною"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода