Із 30 вересня до 3 жовтня у Львові тривав вуличний фестиваль "Золотий Лев". Приїхали театральні колективи з України, Чехії, Португалії та Польщі. Показували вистави, акробатичні шоу, проводили майстер-класи з циркового мистецтва. Першого дня учасники організували карнавальну ходу центральними вулицями міста.
О 17:00 30 вересня на площі перед Національним університетом ім. Івана Франка збираються кількасот акторів, клоунів, акробатів, жонглерів. Формують колону, рушають до Оперного театру. Попереду — симфонічний оркестр, за ним — одягнені в яскраві костюми актори на двометрових ходулях, жонглери, клоуни, актори, міми.
Троє підлітків — двоє хлопців і дівчина — знімають ходу на смартфони.
— Юра, скільки в тебе підписників на "Ютюбі"? — білявий хлопець у червоній кепці звертається до високого чорнявого товариша.
— 420. Може, після цієї відяхи буде на 10–20 більше, — відповідає той, продовжуючи знімати. — Новини — невдячна справа. Якби був дівчиною, став би б'юті-блогером.
— Це точно. У мене дві тисячі підписників і купа халяви, — невисока дівчина із довгим русявим волоссям робить на смартфон кілька фото. — Щотижня забираю на пошті посилки з дорогою косметикою. Все — безкоштовно. Тільки треба потестувати її на своєму каналі. Я раз помазюкаюся — і продаю подружкам. Із рекламою і продажами маю до трьох тисяч у місяць. Мама проти була, що я годинами зависаю в інтернеті. Але зраділа, коли я почала за комуналку платити. Вона працює в музеї 20 років і має менше за мене.
На вул. Січових Стрільців процесію дивляться глядачі на тротуарах. Щоб краще бачити, виходять на дорогу. Актори їх обходять.
— Серьожа, нам вже нада йти. Поїзд за півгодини, — невисока блондинка у зеленому пальті тягне за рукав чоловіка у сірому светрі. — Хочеш, щоб знову спізнилися через тебе? Що ти тут не бачив? Якісь клоуни й актори на ходулях.
— Альона, ти нічого не розумієш. Здалеку видно, що ти бухгалтер від мозга до костєй, — чоловік вириває руку. — Це ж мистецтво — експресія, міміка, рухи тіла. Глянь на того чувака на ходулях. Ти б змогла жонглювати, усміхатися, та ще й на ходулях іти?
— Серьожа, я на 12-сантиметрових каблуках щоранку біжу на роботу. Однією рукою тримаю каву, другою — телефон біля вуха. І при цьому дивлюсь по сторонам, щоб мене не збила машина. Так що не говори мені про експресію, — жінка тягне супутника до зупинки.
Біля книгарні на просп. Свободи стоять дві елегантно вдягнені жінки середнього віку. В однієї під пахвою — товста книжка. Спостерігають за процесією.
— Купила на подарунок колезі, — жінка в бордовому капелюшку показує книжку подрузі. — Бестселер "Дружина чайного плантатора" британки Дайни Джефферіс. Вона дуже любить любовні романи з детективними моментами. Але я не думала, що вона за 200 гривень коштує. Як для колеги — дорого. Я на 100–150 розраховувала.
— У тебе коли день народження — через місяць? Вона побачить, що ти такі гроші потратила, і муситиме на таку суму подарок купити. Я завжди так роблю.
Жінки кілька хвилин дивляться на ходу і йдуть у кав'ярню.
О 18:00 на площі перед Оперним театром збираються глядачі. Тут відкриють театральний фестиваль, учасники ходи коротко покажуть номери. Імпровізовану сцену біля фонтана огороджують низьким парканом.
— Иван, стой здесь, держи нам место. Мы с Артемом пойдем возьмем что-то покушать, — молода жінка у синій вітровці бере на руки 3-річного хлопчика.
Лишає високого худого чоловіка біля загорожі. Йдуть у "Макдональдз". За 20 хв. повертаються з їжею. Вистава ще не почалася.
— Ирочка, у нас в Киеве тоже "Макдональдз" есть, — каже чоловік. Бере в руки запакований гамбургер. — Мы же впервые во Львове. Нужно местную еду покупать. Где мы еще попробуем львовский сырник, борщок, кофе? Зачем ты купила этот фаст-фуд?
— Я как подумаю, что вчера ела, мне рыгать хочется, — жінка кривиться. — На вид и вкус нормально. Но когда узнала, что "флячки" — это вареный коровьий желудок, едва удержалась, чтобы не сблевануть. С галицкой кухней завязываю.
Близько 20:00 дійство перед Оперним театром закінчується. Працівники збирають апаратуру, люди розходяться. Із ліхтариком по площі ходить з невеликим рюкзаком жінка у довгому пальті. Присвічує бруківку.
— Загубила телефон, — пояснює двом патрульним. — Або вкрали. Він недорогий, але там усі контакти. Я з Києва пару годин тому приїхала спеціально на фестиваль. Забронювала на два дні квартиру. Мала йти поселятися. Номер господаря — в телефоні. Добре, що гаманець на місці.
Поліцейські допомагають жінці шукати телефон, розпитують людей. Пропонують написати заяву в поліцію.
— Ви ж самі знаєте, що результату не буде. Краще підкажіть якийсь недорогий готель.
Патрульні проводять жінку в напрямку вул. Городоцької — там найбільше готелів.
6 
1
Коментарі