— Пілот побачив мішень, що біжить. Почав стріляти. Я заліг під кущем. Став непомітний з повітря. Російський літак ще довго кружляв наді мною, — розповідає про себе 6-річного герой вистави "Рюссяфобія". Згадує, як узимку 1939‑го СРСР напав на його рідну Фінляндію.
П'єсу для театру фінського Тампере написав київський драматург Максим Курочкін, 48 років.
Словом "рюсся" у Фінляндії зневажливо називають росіян. Подібне до українського "кацапи".
— Радянсько-фінська війна — найганебніша в нашій історії, — каже режисерка спектаклю "Рюссяфобія", росіянка Варвара Фаер, 52 роки. — Якби все населення маленької Фінляндії переїхало в Москву, місцеві цього не помітили б. 1939-го сталінська пропаганда розповідала своїм громадянам, що війська ввели у сусідню державу для боротьби з фашизмом. Червона армія програла. У Фінляндії про цю перемогу видали понад 300 тисяч книжок. Тема "зимової війни" сакральна. Сучасним фінам трохи приїлася. Молоді люди починають філософствувати: "Ми ж теж жорстоко поводилися з росіянами, не все так однозначно". Я вирішила запросити попрацювати над спектаклем мого улюбленого українського драматурга Максима Курочкіна. Бо для вас тема війни з Росією — відкрита рана. Для фінів це старий шрам, який іноді чухають. Хотіла показати європейцям — відповіді на свої питання можна шукати в інших людей, які пережили щось подібне. Максим Курочкін — це оголений нерв, не міг спокійно навіть чути слово війна. Але казав, що бачить своїх онуків у толерантних до Росії молодих фінах.
У Києві фінську виставу "Рюссяфобія" показали в театральному просторі "Сцена 6". Глядачі у навушниках слухали синхронний переклад на українську.
У виставі задіяні п'ять акторів. Кожен грає п'ятьох персонажів.
— Артисти понад рік збирали матеріал, — продовжує Варвара Фаер. — Спілкувалися з тими, хто пережив війну дитиною. Простими фінами молодшого віку. Ветеранами. У Фінляндії є навіть один 102-річний. Він при повному розумі, водить авто.
Розшифровки інтерв'ю приносили Максиму Курочкіну. З них він вибудовував драматургію спектаклю. Додав монологи своїх знайомих-українців. На сцені актори грають реальних людей. Такий вид театру називається документальним.
— Збройний конфлікт 1939‑го і теперішня війна на Донбасі дуже подібні й різні одночасно, — каже фінська акторка Анна Гаукка, 50 років. Вона за національністю — карелка.
— Карели й фіни — споріднені народи, як українці й білоруси, — продовжує Анна. — До 1956 року Карелія була окремою радянською республікою. До неї мали приєднати територію завойованої Фінляндії. Після смерті Сталіна створили автономію в складі Росії. Востаннє я була в Києві наприкінці 1980‑х. Місто здалося типово російським. Тепер вразило, що на вулицях навіть молоді люди зверталися до мене українською. До 1991-го я працювала в національному театрі Карелії в Петрозаводську. Зараз там лише одна вистава не російськомовна. Мою героїню у "Рюссяфобії" запитують — що робитиме, коли побачить російські танки. "Знову зберу валізи й тікатиму подалі від "русского мира", — відповідає. Вона москвичка, яка живе в Києві. Через своє ставлення до окупації Криму й війни на Донбасі посварилася навіть із батьками.
Після Києва виставу "Рюссяфобія" показали в московському опозиційному "Театрі док".
3 
1
Коментарі