Письменник 59-річний Василь Шкляр у листопаді 2009-го видав роман "Чорний Ворон". Одночасно книжка вийшла у столичному видавництві "Ярославів вал" і харківському "Клубі сімейного дозвілля". Останнє видало роман під назвою "Залишенець". У книжці йдеться про боротьбу українських повстанців проти більшовиків у 1920-х.
— Досі не знаю, яка назва краща, — міркує Василь Шкляр. — "Залишенець" подобається: енергетична, свіжа назва. Мій старший приятель, письменник Анатолій Дімаров, коли читав рукопис, сказав, що твір класичний і мусить мати прозору назву. Я вирішив поставити "Чорний Ворон". Таке псевдо носить мій герой — отаман повстанців. Дімаров мав на увазі, що твір високого рівня, що це український "Тихий Дон" чи "Угрюм-ріка".
Шкляр сидить на другому поверсі в Спілці письменників. Він є одним із керівників цієї організації. Учора повернувся з робочої поїздки до Стамбула. Курить у кабінеті.
— Жоден із попередніх романів такого успіху не мав, — дістає сигарету з пачки "честерфілд". — Якщо "Ключ" читала переважно молодь, то "Чорним Вороном" цікавляться всі, від школярів до пенсіонерів. Я писав його 13 років.
В Австрії книжка отримала премію — $6 тис. — від міжнародного фонду Ернесто і Наталії Гуляків.
— Але найбільше перевидавали роман "Ключ". В Україні він виходив 12 разів, навіть у Вірменії — двічі. Принципово не став видавати в Україні російський переклад. Не хотів, щоб був інструментом русифікації. У Росії нехай видають, але до України не ввозять. Текст написав за місяць від руки. Писати роман шматками, а потім тулити — це не мій стиль.
Письменник готує книжку про події національно-визвольного руху 1917–1921 років. Її героїнею стане отаман Маруся.
Римарук утратив через мене одного свого передплатника
— У селі Горбулів Житомирської області був великий повстанський загін під проводом чотирьох братів-отаманів Соколовських. Три з них 1918-го загинули один за одним. Четвертий був священиком і не мав права брати до рук зброю. Тоді загін очолила їхня сестра, 16-річна Олександра Соколовська. Узяла собі псевдо Маруся. Аж бачу її золотоволосу, веснянкувату, з родимкою над верхньою губою. Під її командуванням було 300 кінних повстанців і 700 — піших. Одні кажуть, що її замучили більшовики. Начебто бачили її могилу з хрестом і написом "Зупинись, перехожий! Тут похована дівчина, яка віддала своє життя за волю України". Не могли повстанці поховати відкрито і поставити хрест. Могили ховали від чекістів. У 1960-х у Горбулів приїжджали кадебісти, вимагали в родичів фото, шукали зразки її почерку. Є версія, що отаман Маруся втекла до Румунії, а потім до Канади. Можливо, напишу роман від імені чекіста, який полював за нею і, думаю, був закоханий. Кажуть, що і зараз він десь живий.
Першу книжку Василь Шкляр видав у 26 років. Це була збірка оповідань "Перший сніг".
— Колись хотів написати про Марусю Чурай. Але не знав, як про жінку тих часів писати. Де шукати, що вона носила на споді й чи носила взагалі. Із віком мене все більше тягне до історії. Може, через те, що сучасність — несправжня, пародійна, фальшива. До історичної теми звертаються чимало авторів. Марічка Матіос бере першу половину ХХ сторіччя. Оксану Забужко теж туди потягло з останнім романом.
Першим читати свої тексти Шкляр давав поету Ігореві Римаруку. Він помер два роки тому.
— Раз Ігор мав клопоту, коли надрукував мою "Кров кажана" у своєму журналі "Сучасність". Отримав лист від однієї пані: "Я була передплатником вашого журналу від самого його початку видання. Коли прочитала "Кров кажана", назавжди зреклася його, бо такої порнографії я не читала навіть у західній літературі". Так Римарук утратив через мене одного свого передплатника.
2 
1
Коментарі