До Києва на фестиваль "Анімакрок" приїхав 59-річний естонський мультиплікатор Прійт Пярн. За освітою він біолог. 1978 року перший фільм Пярна "Зелене ведмежа" переміг на міжнародному кінофестивалі у Варні, хоч ішов поза конкурсом. З того часу Пярн — європейська зірка.
— Якось у Таллінні зупинив поліцейський за перевищення швидкості, — розповідає Пярн. — Глянув на мої права, повернув їх і каже: "На, сам собі квитанцію для штрафу намалюєш".
На майстер-клас мультиплікатора ми не потрапили. Сувора пані сказала, що негарно запізнюватися навіть на 5 хвилин, і не пустила до зали. Та згодом перетнулися з естонцем у кав"ярні "Вавилон", у Будинку кіно. Він сидів у компанії з директоркою кінопрограм "Кроку" Наталією Лукіних, 50 років, і гендиректором Іриною Капличною, 60 років. Вони попивали горілку й коньяк.
Пярн — рідкісний гість в Україні. Востаннє був у Києві 1984-го.
— На початку 90-х, коли почали закриватися студії в Польщі, Чехії, колишньому СРСР, в Естонії все лишалося по-старому, — розповів він "ГПУ". — Як робили годину на рік, так і робимо. Анімацію фінансують з двох джерел — державного бюджету та фонду, де акумулюють надходження від продажу тютюну й алкоголю.
Я пригадую, що в дитинстві любив казки естонського письменника Ено Рауда — про Муфту, Півчеревика й Мохову Бороду. Пярн дуже шкодує, що мультиплікатор Аво Пайстік, 69 років, який зняв мультсеріал про Мохову Бороду, зараз не працює.
Він дивна людина. Ударився в якусь релігію й відхрестився від світу
— Він дивна людина. Ударився в якусь релігію й відхрестився від світу.
Сам Пярн — невисокий міцний чоловік, сивий, з вусиками і в окулярах.
— Після краху радянської системи потужна кіностудія "Талліннфільм" розпалася на декілька дрібних, — каже він. — Одну з них, "Есті-Юонісфілм", очолив я. У штаті нас лише дев"ятеро — знімаємо дитячі серіали та рекламні ролики. Грошей це не приносить, а лише задоволення, — сміється він.
Пярн викладає основи анімації в академії мистецтв фінського міста Турку. В Фінляндії проводить тиждень на місяць. Зауважує, що працювати треба в дорогій країні, а жити — вдома. Хвалиться, що конкурс до його класу — 18 осіб на місце.
— А я навіть художньої школи не закінчував, — сміється.
Пярн народився в Таллінні, в родині залізничників. У дитинстві жив у маленькому містечку Тапа.
— Майже всі мої однолітки були вихідцями з Росії. Це було по війні, і їм вбивали в голову, що естонці — фашисти, — він трохи помовчав. — Я ходив до естонської школи і їздив у Таллінн на самбо. А ті мої дитячі друзі згодом майже всі погано закінчили...
Пярн каже, що в кіно його привів спорт. У 23 роки він працював каскадером в історичному фільмі "Остання реліквія". А увечері малював карикатури, які друкував у спортивних журналах. Паралельно з цим робив кар"єру науковця. Шість років працював у ботанічному саду. Але якось потрапив на студію і в науку більше не повернувся.
— Як ви ставитеся до анекдотів про естонців? — питаю.
— Російські анекдоти про "гарячих естонських парнєй" надходять до нас із Латвії. Ми їх теж любимо, тому переробляємо на анекдоти про фінів. Бо естонці насправді дуже швидка нація. У нас багато чемпіонів з авторалі та лижних перегонів.
На завершення режисер каже, що в його роду були і шведи, й українці.
— Мій дід був білогвардійцем. Народився він в Україні.
3 
1
Коментарі