Співанки й рок — такі програми матиме наступний концерт "Джаз Кола". Відбудеться 12 січня у столичному палаці "Україна". Гратиме співзасновник музичного проекту Ігор Закус, 49 років.
— Ця гітара кілограмів 5 важить, — каже Ігор Закус у репетиційній залі палацу "Україна". Дає електрогітару, з якою 15 хв. позував для фото. Ледь можу втримати інструмент.
Як ви тримаєте таку по кілька годин на концерті?
— Качаюся, ходжу на турнік, — сміється музикант. — Вага гітари від дерева залежить. Тут воно дуже якісне. Електроніка витягує з дерева звук. Моя гітара дає тембристий стійкий низ, придатний для різних прийомів гри. Особливо — для ритмічної музики. Зробив інструмент київський майстер Стас Покотило. Часто приїжджаю до нього в гараж: ми й форму придумуємо, і конструкцію. Виходити звідти не хочеться. Усі мої чотири гітари — його.
Правда, що раніше мали гітар більше, ніж джинсів?
— Шість-сім було. Зараз нема такої потреби. Раніше шукав свій звук. Уже знайшов. Зайвих мені не треба. Спершу мав бас-гітару. Грав на ній для себе — і рок, і поп. До джазу притягнуло, коли став зрілішим. У цій музиці найбільше цікавої для музиканта інформації. Джазмени — найбільш ерудовані в музиці. Вони кмітливі, можуть грати все. Навіть поп. У шоу-бізнесі, де найбільше грошей, цінують професійні навички. А в джазменів їх найбільше. У світі саме їх запрошують у дорогі тури і проекти, де потрібен клас музиканта. Вісім років працював із "ВІА Грою", отримував задоволення: ця музика мені цікава. Вона професійна. То був період, який давав постійний хліб — я про нього не шкодую.
Там красиві жінки. Це приємно й попри музику.
— Красивих у нас не бракує й на вулицях. У жінці мене чіпляють не каблуки, хоча й вони — теж. А насамперед — природність і щирість. Чомусь оцінюю жінку за її ставленням до материнства. Цей інстинкт зразу робить жінку інакшою — вона тепла. Жінка, яка вважає, що діти — не головне, холодна. А така не може бути цікавою. Така жінка нагадує мені попільничку. Бо уявляю, що обов'язково курить.
Чим цікавий новий сезон "Джаз Кола"?
— Він буде дуже красивий. Тому що в ньому беруть участь багато красивих жінок, які співають. 10 вокальних програм із різними вокалістами, переважно — вокалістками. На кожну програму запрошуємо бенд-лідера. Він робить аранжування, формує основну ідею. Потім шукаємо музикантів під цю ідею. І вокаліста, який передає цю музику.
Як у джазі виражає себе українська культура?
— На одному з концертів "Джаз Кола" двоє виконавців узяли в репертуар лемківську пісню. Спочатку я напрягся, що буде одноманітно. А потім зрозумів — у різному аранжуванні це дві різні пісні. Українські народні пісні поступово стають джазовими стандартами. З часом це приведе до появи українського джазу. Cьогодні його в повній мірі ще немає. Адже народна музика — це той самий джаз. Вона фільтрується століттями.
Український почерк у джазі впізнають за кордоном?
— Із часом це станеться. Є музиканти, які грають так. Але український джаз ще не став у світі явищем — як американський, польський, скандинавський. Польський джаз у мене асоціюється з Шопеном — перейняв чуттєвість і витонченість. Він теплий, інтимний. Скандинави холодні, але глибокі. Їхня музика абстрактна, дає багато місця для фантазії. Американський джаз — гарячий і технологічний. Американці завжди попереду в плані технологій. Там шалена конкуренція. В американському джазі дуже багато всього. Як і в житті. Стиль життя країни визначає стиль її музики. Джаз — це класика чи рок. Український джаз з'явиться, коли наші музиканти награються американським і європейським.
Що обмежує їх в Україні?
— Культура тут не культивується. Нею займалися при Брежнєві, за комуністів. Тоді культура була засобом пропаганди. Тому митці заробляли — якусь відчутну кістку їм держава кидала. Зараз ідеологічних обмежень немає, але й фінансування теж. "Вільні художники" заробляють, як можуть. Без підтримки держави. За кордоном ми поки що — окремі музиканти. Ми — не явище. У 1950–1980-ті радянські роки в гастрольній діяльності був найбільший відсоток саме українських музикантів. Усі їхали на заробітки. Хто де осів. Казахстан, Росія, Білорусь — українців дуже багато кругом.
У наших меценатів мало бажання підтримувати культуру. Бо заможний прошарок нашої еліти — дуже малоосвічений. Це вчорашні бандюки, які зуміли різними способами нагребти капітал. Не знаю, скільки поколінь повинно пройти, щоб власники заводів і фабрик стали культурними людьми. Купити жіночу сумку за 50 тисяч доларів — одне діло. А дати 10 тисяч на якийсь цікавий проект і вивезти його за кордон на виставку — інше. Тільки чомусь у нас і далі купують сумки. В Росії не раз чув: якийсь багатий вірменин чи грузин, фанат якось групи, вклав свої гроші у студію звукозапису для улюблених музикантів. Або оплатив зйомки фільму. Це робиться не заради рейтингів. Але звідкись беруться люди з нормальними цінностями.
Ви мали досвід роботи в Росії.
— Їздив туди на гастролі з "Віа Грою". Сім років вертався зі страхом. Коли в готелі вмикав телевізор, у новинах обов'язково якийсь ужастік про Україну розказували. У мене зуд від нього починався. Як тільки повертався додому, дивлюся — тут усе нормально. Ніхто не страйкує. Ніде не перекриті вулиці. Зітхав спокійно. А уявіть собі людину, яка там живе. Такий негатив роками в голови крапає. І зараз тим більше. З моїми друзями-музикантами з Москви ми тих тем не чіпаємо. Як тільки зачепиш — пересторога, нерозуміння в очах.
З війною стало менше попиту на високе мистецтво?
— Змінився світогляд самої публіки. Нарешті люди замислилися не лише про їжу, а й що вони слухають. Бо з'явилася сила, яка хоче забрати в них не тільки комфорт, а й життя. І люди почали думати. Зріс попит на український продукт. Також і тому, що Москва перестала сюди їздити.
3 
1
Коментарі