— Показувати українське кіно в Одесі було навіть небезпечно. В місті поруч із грецьким, болгарським, грузинським діяв і український культурний центр. Наче в іншій державі. Тому 2010-го вирішили провести фестиваль саме німого кіно, аби не мати проблем із мовним питанням, — розповідає директор державного кіноархіву Довженко-Центр Іван Козленко, 30 років. Організатор фестивалю кінокласики "Німі ночі".

— У приміщенні Одеського морвокзалу влаштовували покази на ентузіазмі. Держкіно нас підтримало через два роки. Міська влада — лише на п'ятий рік фестивалю. Завуальовано, начебто з просвітницькою метою показували одеситам нашу класику. Намагалися уникати шароварщини, традиційних творів. Доводили, що українське кіно завжди було світового рівня. Після Революції гідності Одеса, хочеться вірити, усвідомила свою українськість. Потреба в нашій диверсійній діяльності відпала. "Німі ночі" перебралися в Київ. Стануть просто місцем зустрічі представників кіноархівів з усього світу.

У фондах Довженко-Центру 48 948 вітчизняних і зарубіжних фільмів.

Найбільший у Східній Європі фестиваль архівного кіно "Німі ночі" відбудеться в його приміщенні 11–12 травня.

— Протягом останніх років в архівах знайшли такі фільми, що в нормальній країні це стало б сенсацією, — продовжує Іван Козленко.

— "Небувалий похід" Михаїла Кауфмана розповідає історію колективізації, індустріалізації українського села та боротьби з безграмотністю. Режисер картини — рідний брат винахідника документального кіно Дзиґи Вертова. "Небувалий похід" створений 1931-го. За рік до Голодомору. Це пропагандистська картина. Нам важливо було за допомогою музики по-новому показати цей шедевр.

Із цим упорався київський композитор Антон Байбаков. Глядач має побачити останнє літо достатку. Українці ще відносно вільні, але в повітрі вже літає передчуття трагедії.

Комедію "Свині — завжди свині" зняли на Одеській кінофабриці 1930-го. Два роки тому фільм знайшли в Федеральному архіві Німеччини.

— У СРСР фільм був заборонений. Висміював бюрократизм, соціальні вади, новий радянський побут. Дія картини відбувається на провінційній залізничній станції. Тут зупиняється потяг, в одному з вагонів якого везуть піддослідних морських свинок. Гризуни з шаленою швидкістю починають розмножуватися. Це завдає дуже багато клопоту. Працівникам станції нарешті доводиться якось реагувати, виконувати свої обов'язки. Це один із рідкісних фільмів, де ми можемо побачити буденні епізоди з містянами того часу у звичайних костюмах і сукнях. У кіно переважно показували нещасних селян, які потерпають від поміщиків.

Постановник "Свині — завжди свині" — Ханан Шмаїн, учень театрального режисера Леся Курбаса. 1937 року останнього розстріляли. Шмаїну довелося з України перебратися до Москви. Коли почалася війна, він у перші дні пішов до ополчення. Потрапив у німецький полон. Утік. У Білій Церкві Шмаїна три роки переховували від нацистів знайомі батька. Пам'ятали його кондитерську.

Історичну драму "Тарас Трясило" за однойменною поемою Володимира Сосюри зняв режисер Петро Чардинін. Фільм розповідає про боротьбу козаків на чолі з гетьманом Тарасом Трясилом проти польської шляхти у ХVІІ ст. В СРСР картину звинуватили в націоналізмі. Перемонтували та озвучили. Показали 1937-го під назвою "Повість про гаряче серце". Кінокритик Любомир Госейко віднайшов стрічку в архівах французької сінематеки під назвою "Татари" в майже первісному вигляді.

— У "Тарасі Трясилі" глядачі впізнають Майдан, тільки козацький, — каже кінокритик Сергій Тримбач, 66 років.

— Про повернення картини в Україну переговори тривали три роки. Банально не було грошей викупити стрічку у французів. Головні ролі в ній зіграли чи не найбільші зірки українського театру першої половини ХХ століття Амвросій Бучма та Наталя Ужвій. Дуже помітно, як актриса переграє, бо ще не вміє поводитися перед камерою.

Крім українських стрічок, на фестивалі "Німі ночі" покажуть класичні німецькі, французькі, китайські фільми.

105 тисяч доларів у світовому прокаті 1928 року заробив український фільм "Тарас Трясило". За сучасним курсом це 39,6 млн грн.

×