У середу у столичному будинку Спілки письменників прощалися з 72-річним перекладачем Анатолем Перепадею.
- Він був кращим перекладачем із французької, італійської, португальської, іспанської та каталонської мов, - каже колега Сергій Борщевський, 62 роки. - Анатоль ніколи не перекладав чогось випадкового або за гроші. Коли помер геніальний український перекладач Микола Лукаш, саме Перепадя докінчив "Дон Кіхота" Сервантеса, якого Лукаш не встиг завершити. Ще переклав тритомник Монтеня.
Перепадю 4 червня збило авто, коли він їхав на велосипеді вул. Героїв Сталінграда. Водій утік. Перекладач лежав непритомним на дорозі. Отримав черепно-мозкову травму, побив ребра. Його забрала "швидка".
- Через три дні батька перевели з реанімації у звичайну палату, - розповідає син 43-річний Олексій. - Бо ніяких поганих прогнозів не було. Він іноді приходив до тями, але більше марив. Я ночував із ним увесь час. У ніч із суботи на неділю батько помер. За кілька годин після того, як я пішов додому. Медсестри запевнили, що нічого лихого з ним уже не буде.
Додає, що вбивцю шукають. У понеділок порушили карну справу.
- Але міліціонери мені навіть не кажуть, чи були свідки, - розводить руками Олексій.
Філолог за фахом, він живе з батьками у двокімнатній квартирі на бульв. Давидова в Києві. Розлучений, має 22-річну доньку Анастасію.
- Тато їздив на велосипеді років 20. Коли ми компанією збиралися за місто і їхали електричкою, батько все одно сідав на велосипед і часто приїжджав раніше. Вісім років тому йому стало погано на дорозі. Але він все одно продовжував їздити, вважав, що це корисно для серця.
Перепадю спочатку хотіли поховати на Північному кладовищі в селі Літки під Києвом. Місце на цвинтарі в Берковцях йому виклопотали Спілка письменників і посольство Франції. Спілка дала на похорон 300 грн.
— Останнє, що тато робив — якусь дитячу книжку для київського видавництва "Махаон", — згадує син. — У харківському "Фоліо" має вийти переклад "Гри в класики" аргентинця Хуліо Кортасара. Перекладав на друкарській машинці "Оптіма", а років п"ять тому з"явився комп"ютер.
Попрощатися із Анатолем Перепадею прийшли майже 100 людей. Брат Михайло не приїхав — він лікується у кримському санаторії. За труну трималася двоюрідна сестра Зоя, яка живе в Запоріжжі. 75-річна дружина Галина, філолог за фахом, стоїть за метр від гробу, тримаючи руки в замку. Вони прожили разом півстоліття. Спочатку мали службовий роман. Галина працювала редактором, Анатоль — перекладачем у столичному видавництві "Веселка".
На кілька хвилин забігає акторка Тамара Яценко. Торік у столичному Молодому театрі поставили виставу "Голубка" французького драматурга Жана Ануя в перекладі Перепаді. Це був його дебют у драматургії. Яценко грає головну роль — мадам Александри. Видно також академіка Миколу Жулинського, письменників Володимира Яворівського, Бориса Олійника та Василя Герасим"юка.
— У мене довго не виходили переклади Артюра Рембо, — згадує Всеволод Ткаченко, 63 роки. — Анатоль узяв мене за руку і повів до свого знайомого директора видавництва. Сказав йому: "Треба видати". І через півроку книга побачила світ.
— Толя був найбільший друг Василя Симоненка, — каже письменник Микола Сом, 73 роки. — І найперший шістдесятник. Хай заткнуться всі оці павлички-драчі. Ми всі жили в одній кімнаті на першому курсі журфаку — 30 чоловік. Наші ліжка стояли поряд: Толя Перепадя, Василь Симоненко, я, а за мною двоюрідний Толін брат Славко. Жили на моїй картоплі й самогонці, бо я із села під Броварами. Толя передав у Мюнхен професорові Вільного університету Івану Кошелівцю збірник творів Василя Симоненка, надрукований на цигарковому папері. Кошелівець видав їх у Німеччині під назвою "Берег чекань". Кадебісти спочатку думали, що передав Іван Світличний. Але Толю мучили все одно, допитували сто разів. Якби спіймали на гарячому, посадили б років на 20. Після смерті Симоненка Толя догодував його матір до 90 років і поховав за власні гроші.
Анатоль — перша людина, яка переклала цю книжку до кінця і залишилася жива
— Перепадя вперше переклав зі старофранцузької українською всього "Ґарґантюа і Пантаґрюеля" Франсуа Рабле, — розповідає 54-річний Андрій Савчук, директор видавництва "Юніверс". — Працював над ним 20 років — майже стільки ж, як Рабле. Для нашого видавництва за вісім років він переклав сім томів класика французької літератури Марселя Пруста "У пошуках утраченого часу". Тільки п"ять країн мають повний переклад цього твору. Спочатку Анатоль боявся братися, бо всі, хто перекладав Пруста, померли на півкнижці. Чех — на четвертому томі, росіянин — на п"ятому, поляк — на шостому. Коли Анатоль перекладав шостий том, у нього стався мікроінфаркт. Він їхав дорогою на велосипеді в Дарниці. Анатоль — перша людина, яка переклала цю книжку до кінця і залишилася жива.
Савчук додає, що бачився з Перепадею минулого тижня на врученні премії ім. М. Рильського.
— Анатоль приїхав на велосипеді. Кажу: "Ви ж у віці, пересіли б на тролейбуси". А він: "Поки живу, буду їздити". Анатоль Олексійович був кавалером французького ордена мистецтв, тому мав пільги щодо французьких віз. Їздив туди на велосипеді до свого друга, теж перекладача. Звідти привозив улюблене вино — молоде "божоле". Часто ми його попивали у Спілці.
Коли забивають труну, дружина Анатоля Олексійовича затуляє вуха руками і зойкає. Син обіймає її, потім дістає цигарку, закурює. Руки в нього трусяться.
2 
35413
Коментарі