"Я наступив на п"яти декому із вищестоящих. Імен називати не хочу. Вони впізнали у головних героях себе, тому й вирішили мені насолити, — каже 46-річний київський письменник Олесь Ульяненко.
Його роман "Жінка його мрії" заборонили продавати в Україні — Національна комісія з питань моралі визнала твір порнографічним. Письменник подав до суду. 17 серпня буде вже п"яте судове засідання.
У кафе розважального центру "Аладдін" на Позняках Ульяненко замовляє зелений чай.
— Цілий день у роті нічого не було, — каже. — Оце ходив в обленерго, розбирався, чому мені відключили світло. Зранку до мене прийшли дві жіночки. Кажуть, маю великий борг — 700 гривень за електроенергію. А я їм: "Я счас ружьйо візьму і вас перестріляю. І буду оправдан, бо ви вриваєтеся на частну собствєнность". Завжди справно плачу за комунальні послуги. А тут виявилося, що заплатив за світло, а гроші помилково перевели на погашення боргу по квартплаті.
Офіціантка приносить порцеляновий чайник із чаєм. Олесь висипає у склянку два пакетики цукру.
Він написав 20 романів і кілька десятків оповідань. Романи "Сталінка" та "Всевидюще око" вивчають у школі. За перший 1997-го отримав Малу Шевченківську премію.
Народився Олесь Ульяненко в місті Хорол на Полтавщині. 15-річним поїхав до Ленінграда, сучасного Санкт-Петербурга.
— Я задихався в Хоролі, — обережно п"є чай. — У роду всі були дворянами. Грамоти не знала тільки моя мама. Вона виросла у селі, і їй науки не треба було. Відчував — як не поїду, буде мені капут. У школі був забіякою, займався боксом. Сів би там на голку. Або вбили б мене. Купив друкарську машинку "Артем" за 150 рублів. Це тоді були страшні гроші. Розгружав вагони, щоб заробити. Взяв її і поїхав із дому. Батьків не бачив 15 років.
У Ленінграді Олесь носив зачіску ірокез.
Як нічого не вдасться добитися у суді, то треба тікати з України
— Бренькав на гітарі. Із друзями намагалися зробити якийсь музичний гурт, назву вже забув. Інформація в мене швидко стирається — якби не це, то мій мозок уже давно би луснув. Через чотири роки поїхав до Києва. Жив і писав на вокзалах. Навіть згадувати не хочеться.
Живе в 1-кімнатній столичній квартирі. Вселився в неї за часів президентства Леоніда Кучми.
— Написав Кучмі листа, через кілька місяців мені дали житло. Мама живе в Хоролі. Рідко її навідую. Вона перенесла інсульт, з нею важко спілкуватися. Сестра переїхала до Америки. Як нічого не вдасться добитися у суді, то треба й мені звідси тікати. А то заллють у горлянку горілки і тигипнуть чимсь по голові. Недавно з"явилися чутки, ніби я вже живу за кордоном. То у Болгарію виїхав Толя Ульянов, теж письменник. А люди думають, що я.
За роман "Знак Саваофа" Ульяненка піддала анафемі Православна церква Московського патріархату. У його книжці священнослужителі ведуть розгульний спосіб життя і заробляють величезні гроші.
— Там немає ніяких вигадок. Про їхнє справжнє життя мені розповіли їхні ж попи. Під кожним словом можу підписатися. От недавно підвозив мене один таксист. Розказував, як возив попам у Лавру проституток.
В Ульяненка дзвонить телефон. Півхвилини розмовляє зі своїм піар-менеджером — російськомовною письменницею Євгенією Чуприною.
2000-го Олесь з Андрієм Дончиком написали сценарій до фільму "Украдене щастя" за однойменним твором Івана Франка.
— Подзвонили зі студії "1+1", попросили переписати сценарій Дяченків (письменники-фантасти Сергій та Марина Дяченки. — "ГПУ"). За три тижні зробили, ледь не спилися. Фільм вийшов хороший. У титрах написали, що я лише автор діалогів і перекладу. Дяченки написали тупий текст, хоч вони і гарно продаються. Наші люди люблять щось легеньке читати. Ще разом з Володею Тихим написали сценарії по моєму роману "Сталінка". Він дав його погортати російському режисеру Сергієві Сельянову. А через півроку я побачив фільм "Жмурки". Використали мій сценарій. Хоч трохи його іспохабили. Тепер нічого доказати не можу.
Олесь Ульяненко пише роман "Пророк". Розповідати про нього не хоче. Пояснює: боюсь наврочити.
Письменник розлучений. Каже, вдома його чекає кішка Пуся.
— Дуже її люблю. Особливо, коли підлизується. Розумнюча котяра. Рік тому купив її на базарі на Харківському масиві. Котеня було мале, але з голубими очима. Тепер вона в мене цариця.
1 
1
Коментарі
2