— Жінка тікала з криївки, як солдати поцілили їй у ліву руку. Правою намагалася застрелитись, але заклинило пістолет. Потім висмикнула кільце гранати, але не підірвалася. Солдати забрали її на лікування в госпіталь, після збиралися допитати. Визволили упівці. Згодом вона стрілялася вдруге, але вижила, — розповідає режисер 40-річний Тарас ­Химич про героїню свого фільму "Жива"

Із 24 листопада стрічку показують в українських кінотеатрах.

В основі сценарію — реальна історія зв'язкової Української повстанської армії Анни Попович. Режисер Тарас Химич познайомився з нею під час роботи над документалкою "Хроніка УПА 1942–1954".

Народилась Анна Попович у селі Зелена Надвірнянського району на Івано-Франківщині. 1948-го разом із рідними братами Михайлом і Василем вступає до куреня Луки Гринішака "Довбуша". З дитинства мала дар передбачати майбутнє. 16 червня 1951-го почула голос померлої матері, аби разом із командиром тікала з бункера. Повстанцям вдалося забрати важливі документи за кілька хвилин до приходу радянських військ. Коли у "Довбуша" стріляли, Анна прийняла кулю на себе. Коханий урятувався, а вона потрапила в полон, втратила руку.

На волю Анна Попович вийшла 1964 року.

— Їй заборонили повернутися в рідні краї. Жила під Золочевим на Львівщині. З чоловіком познайомилися на засланні у Сибіру. Розводили індиків. Якось сказала мені: "Це хоч і моя історія, ти її опрацюй. Викинь усе лишнє. Придумай, домалюй. Зроби так, щоб людям було цікаво дивитись". Дала благословення на нашу картину, — продовжує Тарас Химич.

Фільм "Жива" знімали три роки на місці реальних подій — у Горганах на Прикарпатті.

— Раз на знімальний майданчик у горах до нас прибігла самооборона Карпат. Тихо зайшли іззаду. Раз — і ми вже оточені. Питають: "Хто такі? Війна в країні, а нам сказали, що тут автоматчики бігають із зірочками на шапках". Сказали, що якщо ще раз будемо їхати через те село, щоб місцевих попереджали.

У львівському Музеї жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонського" фільмували допити і катування українських повстанців. Колишня в'язниця гнітила акторів. Тяжила атмосфера стін, які бачили стільки страждань. Є сцена, де арештованого "Довбуша" б'ють по ногах шомполом. Я аж сам перестрашився. Полонений не знав, як реагувати, й плюнув кату в лице. Розумію, що далі нічого не можна рухати, бо між акторами пішла взаємодія. Картинка вийшла правильна. Потім вони обійнялися, подякували один одному за хорошу гру.

За час роботи над фільмом багато хто з наших акторів встиг побувати на війні.

Майора МГБ у нас грає боєць батальйону "Айдар" Володимир Правосудов. Він не актор. Має у Львові магазин військового спорядження, захоплюється ­історичною реконструкцією. Його бойовий досвід допоміг відтворити тактику радянських спецпризначенців. Коли Володимир тільки повернувся з фронту, сказав: "Знімай мене, я правильний". Тобто на обличчі ще була ненависть до ворога, яку не підробиш.

Не хочу, аби "Живу" сприймали як кіно на тему боротьби з окупантами. У майбутньому підручники з історії будуть писати за спогадами учасників подій. Усі вже змучилися від ідеологій. Не були цікаві Анні Попович ідеологічні засади українського націоналізму, хоча вона їх знала. В якийсь момент треба було робити добре чи погано — робити вибір. Ідеологія не спрацьовувала. Так буває, коли маєш у серці щось людське.

Анна Попович померла торік.

Головні ролі у фільмі "Жива" зіграли Ольга Комановська, 35 років, та Ростислав Держипільський, 41 рік, з Івано-Франківського театру.

×