— 1996-го "Океан Ельзи" за нашого сприяння в студії Національної радіокомпанії записали мініальбом "Будинок зі скла". Для гурту це стало однією зі сходинок до великого шоу-бізнесу, — розповідає журналістка 47-річна Ольга Гончаренко. 24 роки вела програму "Український рок-н-рол" на радіо "Промінь". Просувала молоді гурти. Гостями передачі були "Брати Гадюкіни", "Козак Систем", "Плач Єремії", "ТНМК".

— Ставлюся до Святослава Вакарчука з симпатією. Але не думаю, що він пам'ятає нашу програму, — продовжує Гончаренко. — Коли люди досягають вершини, їм здається, що вони самі це зробили й ніхто не допомагав. Нібито вони геніальні, й в один момент стали зірками. Є багато музикантів, яким я приділяла увагу. Надавала ефіри, коли їх ніяка радіостанція не брала. Називали неформатом.

Скромність — не найкраща риса. Але я не хочу називати конкретних імен. Бо прочитають і скажуть: "Що вона там про себе думає? Ми класні та популярні. Нічого нам не дало, що приходили до неї на радіо".

Чому 2018-го закрили програму?

— Це був перетин інтересів моїх і тих, хто прийшов керувати "Променем". Сказали, що до них радіостанція була гівном. Нібито тепер в ефірі — різноманітність виконавців. У моїй присутності хизувалися, що приходять "Без обмежень", "Фіолет", "Тартак". Але вони роками були гостями на "Українському рок-н-ролі".

Мене не скорочували. Сама пішла в довгу відпустку. Знала, як повернуся, напишу заяву про звільнення. Але мене не стали чекати й закрили програму.

Цікавитесь "Променем" після звільнення?

— Для мене це досі непроста тема. Не від­стежую, що відбувається на радіо, якому віддала пів життя. Усю юність точно. Не хочу зайвий раз засмучуватися.

Колишні колеги розповіли, що було святкування дня народження "Променя". Це після того, як я пішла. Виконавці коментували найважливіші програми. І згадки про мене звідти повирізали. Причому були гурти, яким я допомагала з просуванням. "Крихітка Цахес", наприклад.

Знаю собі ціну й що зробила. Мені цього достатньо. Є люди, які плекають себе в радіо. А я плекала радіо в собі. Потрапила на нього випадково і не для слави. Взагалі закінчила фізико-математичний факультет.

Як стали журналісткою?

— Моя родина з Києва. Старша сестра Оксана вступила на журналістику до Львівського університету. Школяркою я приїздила до неї в гуртожиток на літні канікули. Було цікаво, бо коло спілкування відрізнялося від київського. Старостою групи Оксани був Віталій Бардецький. Зараз — музичний журналіст, а тоді — меломан. Продюсував "Скрябін" та "Океан Ельзи". Показував мені записи різних виконавців. Казав, на кого треба звернути увагу. Постійно була в мистецьких тусовках. Тоді зароджувалася нова українська музика. Мене познайомили з гуртами "Плач Єремії", "Мертвий півень", "Піккардійська терція". Вони бідкалися, що важко потрапити на радіо. І я подумала: "Якби я була ведуча, допомагала б їм".

Ні в кого не було таких слухачів, як у мене. Вони унікальні. На львівському сайті "Форум рідного міста" Тарас Сокальський створив тему, де обговорювали кожен мій ефір. Я іноді щось коментувала. І так вони багато років спілкувалися. До 2004-го, доки фейсбук не набрав обертів.

Багато прихильників дякували за формування музичного смаку. Це приємно. А ще приємніше, що багато з них стали журналістами. Казали, що я відіграла в цьому не останню роль. Брали за взірець.

Розкажіть про найвідоміших.

— Наприклад, у Івано-Франківську є Тарас Зень. Керівник телерадіокомпанії "Вежа". Став відомою людиною в масмедіа свого регіону. Був слухачем із ранньої юності. У мене досі є листи від нього 13-річного. Надсилав малюнки. Портрети Андрія Середи, Тараса Чубая.

Найвдячніший слухач — це Юрій Андрухович. Багато з ним записали інтерв'ю. Із задоволенням переслуховую їх. На відміну від багатьох музикантів, Андрухович адекватно реагував на ефіри. Казав: "Вам треба навчати брати інтерв'ю".

Декілька років тому на Мистецькому арсеналі презентували документальний фільм про польський гурт "Карбідо" й Андруховича. Він запитав, чи я буду. Казала, постараюся. Вирвалася з роботи. Сиджу в залі. Вмикають фільм. А я себе не впізнаю за голосом. Спочатку чую текст. Думаю: "О, це ж мої слова". Потім розумію, що це я. Стрічка починається з фрагмента мого ефіру з Андруховичем. Приємна несподіванка. Ще й завершилася картина моєю програмою.

×