— Тепер не люблять довгих текстів. Збірка "Франческа. Володарка офіцерського жетона" про робочі будні в космічному агентстві НАСА містить короткі історії з початком і завершенням. Можна прочитати в метро, — каже перекладач Олекса Негребецький, 63 роки, на презентації книги 41-річного Доржа Бату. Вийшла у львівському "Видавництві Старого Лева".
— Вимірював відстань між станціями і писав спеціально під цей час, — жартує Бату. — Насправді на роботі в мене на день лише півгодини, щоб написати історію. Дві перерви по 15 хвилин. Маю встигати. Пишу як репортажист — коротко і правдиво. Пригоди зі мною трапляються щодня. Над маленькими халепами посміємося, і вони йдуть. А великі вміщені у цій книжці.
Справжнє ім'я Доржа Бату — Андрій Васильєв. Народився в місті Улан-Уде республіки Бурятія в Росії. Працював журналістом в Україні. Нині живе в США. Він оператор корекції траєкторій Центру керування польотами НАСА. Українською писав у "Фейсбуці" історії про своїх колег. Згодом почав укладати книжку. Служба безпеки НАСА перевіряє кожен розділ, бо працівникам не можна розповідати подробиці роботи.
"Франческа. Володарка офіцерського жетона" — це продовження книги "Франческа. Повелителька траєкторій". Наклад першої частини додруковували тричі. Головні герої — сам Бату та його 26-річна напарниця сицилійка Франческа. Уміє подумки множити п'ятизначні числа.
— Супутники літають за певними траєкторіями. На деяких автоматика не стежить за всім. У таких випадках ми знімаємо телеметрію в двох точках, а потім дивимося, чи вона збігається із заданим курсом. Якщо ні, прописуємо алгоритм повернення на траєкторію.
Дуже важливо, що в нас завжди два оператори, які проводять самостійні розрахунки на різних станціях, а потім звіряють. Якщо параметри збігаються, значить усе правильно. Машина може помилитися, одна людина — також, але не двоє, — продовжує Дорж Бату.
— Одна з моїх улюблених історій, як ми з Франческою забирали зі школи молодшу доньку шефа полковника Вескотта — 17-річну Венді. Вескотт — зайнята людина, тому ніколи не заїжджає за нею. А Венді приходить і каже: "Мені потрібна охорона — озброєна. Щоб усі бачили, що про мене хтось дбає". Підліткову логіку зрозуміти деколи важко. Проте ми зголосилися. Венді почала плакати, й моє батьківське серце не витримало. Це не так просто — приїхати в школу на військовому броньовику із зарядженими пістолетами. Ми сильно ризикували. Потім викладач Венді подзвонив Вескотту і сказав, що двоє озброєних людей забрали його доньку. Його там ледь удар не вхопив. Він тільки зміг спитати, хто. Викладач сказав, що це Джорджіо і Франческа. Потім нам влетіло по самі помідори. Полковник кричав, як навіжений, ледь не вліпив догану.
Після виходу першої частини книжки мої колеги в командному пункті дуже напружилися. Питали: "Ти від нас підеш? Тобі ж тепер не потрібна основна робота". Для американців видати книжку — це велика справа. Це значить, що в тебе є продажі, гроші, слава. Можеш писати, а не сидіти в командному центрі.
Хоч мене часто називають письменником, я таким себе не вважаю. Я й надалі є оператором Центру управління польотами. Книжки для мене — спроба сказати про важливі речі. Про команду, сім'ю, взаємопідтримку. Про те, що в усіх рівні права.
У моїх історіях усі постійно виручають одне одного, але я пишу не тільки про ідеальні прояви американської реальності. Ми не соромимося про це говорити.
Мене часто питають: "А ти хто взагалі? Монгол, українець чи американець?" Я кажу — і перше, і друге, і третє. Народився я в Бурятії — дуже люблю свою землю, народ, мову. У мене дружина українка, у сім'ї з дітьми розмовляємо українською. Я прожив в Україні дев'ять років — прийняла мене як сина, дала роботу, захищала мене на своїй території. Для мене почесно, що мене називають українцем. Я також американець, тому що громадянин США, працюю там.
У книгарнях "Франческа. Володарка офіцерського жетона" коштує 150 грн.
2 
1
Коментарі