— Служу нашим людям у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії вже шість років, — говорить єпископ Української греко-католицької церкви Борис Ґудзяк, 57 років. Став лауреатом премії ім. Василя Стуса. Урочиста церемонія нагородження відбулася в столичному Національному музеї Тараса Шевченка.
— У нас багато емігрантів, і вони швидко асимілюються. У Парижі є тисяча, а то й більше українських студентів. Три роки вони думають про можливість повернутися в Україну. А потім, як залишитися. І завдання — їм допомогти, гуртувати разом. Часто українці живуть у нелегальному статусі, що породжує різні проблеми. Коли ці люди в біді, хворі чи помирають, вони приходять до церкви. І наша катедра в Парижі є таким центром. Щонеділі в нас — 700 осіб у церкві. Роботи багато.
Борис Ґудзяк народився у США, в родині українських емігрантів із Львівщини.
Закінчив католицьку середню та школу українoзнавства ім. Лесі Українки в місті Сиракузи, штат Нью-Йорк. Здобув ступінь доктора славістики у Гарварді. Вчився у християнських університетах Рима, учень Патріарха Йосипа Сліпого — предстоятеля Української греко-католицької церкви 1963–1984 років. Заснував Український католицький університет у Львові.
Декілька років був членом журі премії Василя Стуса.
— Цього року провели зустріч без мене. Тож ідіть у журі, бо можуть нагородити, — каже Борис Ґудзяк.
— Про Стуса дізнався ще в американському дитинстві, — продовжує.
— Разом із батьками стежив за долями українських дисидентів. Їхні портрети висіли у нас. Бачився з Надією Світличною. Микола Руденко гостював у нашому домі. Вважаю великою благодаттю знайомство і побратимство з Мирославом Мариновичем. 1977 року, коли був у середній школі, якраз Мариновича судили. Під проводом старших студентів ми влаштували акцію. На День солідарності з ув'язненими правозахисниками ми голодували, а на зекономлені гроші купували марки та листівки, писали в табори до політв'язнів.
Хтось міг думати, що ми були наївні. В той час не лише дисидентів, а й їхні родини, тих, хто їх підтримував, вважали фантазерами. Однак вийшло інакше. У наш час маємо беззаперечний доказ сили правди. Система, яка виглядала непорушною, озброєна ядерними боєголовками, армією, перестала існувати. Боротьба додала впевненості, що правда є і за неї треба змагатися.
Стус близький. Він — жива історія і позиція, його премія є викликом і обов'язком. Особливо зараз, коли на півночі Росії карають Олега Сенцова. Стус помер за нез'ясованих обставин під час сухого голодування. Для спадкоємниці Радянського Союзу її каральні органи та методи зовсім не в минулому. Наша відповідальність у тому, щоб суд злочинів комуністичної системи завершився і допоміг нам остаточно лишити минуле в минулому. Але поки що Стусів Донбас, земля, за яку він так переживав і вболівав, стала полем битви і крові. Він на власні очі бачив, до чого призводить русифікація і позбавлення тотожності. Адже викладав українську мову саме в багатостраждальній Горлівці.
Премію ім. Василя Стуса вручають із 1989 року. Нагородою опікувався мислитель Євген Сверстюк. Після його смерті 2014-го премію дає Український ПЕН-центр.
У різні роки її лауреатами були правозахисник Євген Захаров, історик Володимир В'ятрович, мовознавець Лариса Масенко, публіцист Мирослав Маринович, кобзар Тарас Компаниченко, співачка Марія Бурмака, заслужений лікар України Ольга Богомолець, співак Святослав Вакарчук, письменник Сергій Жадан.
— Вирішили відійти від камерного формату і зробити премію публічнішою, масовішою, — розповідає віце-президент Українського ПЕН-центру, публіцист Микола Рябчук, 64 роки. — Хотіли організувати нагородження в рамках "Книжкового Арсеналу". Але в цей час були особисті сімейні проблеми у Владики Бориса. Мусили перенести і достусувати до його графіку. Премія Стуса насамперед за відданість, певну громадянську посвяту. Всі лауреати посвятили себе культурі, віддавали всю свою енергію, силу суспільній справі.
В цьому сенсі Владика Борис є знаковою постаттю. Бо він створив Український католицький університет. В Україні є лише ще одна подібна інституція. Києво-Могилянська академія, яка фактично тримається на зусиллях однієї людини — В'ячеслава Брюховецького. Для нас важливішою була не церковна діяльність лауреата, адже ми в ці справи не втручаємося. Знав Бориса Ґудзяка ще до того, як він прийняв сан. Він був науковцем, хоча вже тоді мав певні релігійні настрої, почуття. І після того, як став священиком, залишився відкритою і приязною людиною. Владика Борис випромінює святість. Відчувається, що він щиро вірить і має дух. Водночас цей дух підносить тих, хто поруч. Це колосальне відчуття. Має добре почуття гумору. Колись давно питав у мене — пан Миколо, а якби нам пропонували олігархи гроші для університету католицького, чи варто брати? Я говорю, отче, дайте їм шанс. Хай поліпшують карму. Так воно і сталося.
Фінський історик отримав 200 тисяч гривень
— Не хочу зупинятися на досягнутому. Буду й далі досліджувати історію України. Щоб мати доступ до першоджерел, вивчив вашу мову, — каже доцент Гельсінського університету 56-річний Йоганес Ремі. Фінський історик став лауреатом премії Івана Франка. Урочиста церемонія нагородження відбулася 27 серпня в Народному домі міста Дрогобич Львівської області.
Йоганеса Ремі відзначили в номінації "За вагомі здобутки в галузі соціально-гуманітарних наук". Написав книжку "Брати чи вороги: Український національний рух у Російській імперії 1840–1870 рр". Також науковець отримав 200 тис. грн.
У номінації "За вагомі здобутки в галузі україністики" лауреатом стала завідувач кафедри філології Українського католицького університету 64-річна Ярослава Мельник.
Міжнародну премію Івана Франка заснував 2015-го його внук Роланд Франко.
3 
1
Коментарі