— Дослідження історії — це мій хрестовий похід для звільнення свідомості українців від радянщини, — каже письменниця та історикиня 53-річна Олена Стяжкіна. На 28-му літературному фестивалі "Форум видавців" розповіла про дві свої нові книжки.
Монографію "Мінусники: покарані простором" присвятила репресіям у СРСР. "Соціально небезпечним" громадянам забороняли жити у визначених місцевостях після примусового виселення з домівок або відбуття покарання в ГУЛАГу.
— Спочатку такі міста називалися "мінус шість", — говорить Стяжкіна. — Згодом "мінус 12", "мінус 28", а доходило до "мінус 50". Україна завжди потрапляла в цей мінус, була проблематичною для радянської влади. Скажімо, в білоруському Мінську можна було жити всім. А в Києві — ні.
Географічну ізоляцію запровадили 1924 року. В організації брали участь не тільки ОГПУ та НКВД, а й звичайні люди. Наприклад, сусіди могли написати донос: "Просимо розібратися". А каральні органи виселяли. Всі учасники процесу думали, що роблять послугу. Не розстріляли ж. Нібито нічого такого, що виселили й не можеш повернутися додому.
Мій текст про те, що велика лавина терору завжди починається з малого кроку, ідеєю якого є втягування всіх. І жодна влада не може зробити репресію масовою, доки не заплямує всіх участю в маленькій.
Книжка "Мінусники" вийшла у київському видавництві "Темпора". Коштує 180 грн.
Друга новинка Олени Стяжкіної — "Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х — середина 1980-х)". Присвячена гастрономічному міфу СРСР. Розповідає про меню пересічної людини, систему громадського харчування, тіньовий ринок для номенклатури, їжу як механізм примусу.
— Це моя персональна війна з ностальгією за радянськими часами. Їжа — універсальна мова. Через неї демонструю репресії. В радянському суспільстві смак був так само недосяжний, як і свобода.
Магазини, їдальні, ресторани брали на себе функцію невидимих репресивних органів, які дисциплінують, контролюють і виносять вирок. "Будеш погано поводитися, тобі ковбаси не продадуть".
На радянську людину їжа нападала: "Вона корисна, її треба їсти" — наприклад, риб'ячий жир. Або її взагалі не було — голод чи дефіцит. Або ж: "Їж, доки дають". У дитячому садочку: "Не подобається тобі манна каша — вона в тебе на голові буде". З дитинства вчили примусу до їжі. Брати те, що дають, не вередувати й не мати власного смаку. Їжа — це паливо. Ми не маємо права на задоволення.
Цю традицію продовжуємо досі. Донедавна я навіть не знала, що люблю їсти. Тільки що корисне, дешевше. Провела подібне дослідження з жінками мого віку або старшими.
Проаналізувала понад 200 радянських фільмів. Якби скласти кулінарну книгу за ними, то вистачить двох папірців.
Книжка "Смак радянського" від столичного видавництва "Дух і Літера" коштує 210 грн.
1 
1
Коментарі