Мрії

Читати я люблю дужче, аніж писати. Якби було можливо, я б ніколи нічого не писав, а тільки читав, читав, читав... І так — тисячу літ, або й дві...

Ще я люблю мріяти. У мене багато мрій. В одній з них я — безсмертний полководець, який має 10 тисяч безсмертних воїнів і може виправити історію.

Ось я громлю війська Юлія Цезаря, які штурмують Александрію. Але не тому, що втріскався по вуха у Клеопатру, а тому, що люблю читати. Тоді згоріла частина александрійської книгозбірні. І ось я рятую її. А на Клеопатру начхати, навіщо мені ця повія? Вона, звичайно, після того як я Цезаря прогнав назад до Риму, кидається мені на шию і тягне у свої покої, але я гордо звільняюся із її обіймів і даю наказ війську вертатися додому. В нагороду за порятунок її царства я забираю частину александрійської бібліотеки.

Я рятую хетське, шумерське і вавилонське царства. Взамін вивожу глиняні таблички.

У 33-му я спішу рятувати Ісуса Христа. Але вагаюся, чи моє втручання не буде фатальним. У всякому разі я вирішив не пропустити таке захопливе видовище, як розп"яття на Голгофі. Ось поруч у натовпі святі Павло і Петро, а там он святий Лука. Дід у мене був Лук"яном, йому буде приємно, що я зазнайомився з Лукою. Син у мене Олесь-Лук"ян. Святий Лука, витираючи сльози, тягне мене після страти до корчми. Я розповідаю йому про своє військо і про те, що міг би врятувати Ісуса. Лука дивиться на мене як на божевільного.

У 641 р. я громлю арабські війська халіфа Омара. І знову ж таки через любов до читання, бо Омар спалив александрійську бібліотеку тому, що "все важливе для людства є у Корані, а чого нема в Корані — те зайве". Омара я саджу на кіл разом із сотнею його емірів. Потім я ставлю край арабській експансії і просуванню ісламу.

Я приймаю корону від Папи Римського і не пускаю в Русь візантійців та болгар. Посилаю агентів до Китаю і викрадаю секрет виготовлення паперу. Конструюю друкарський верстат і друкую сотні, ні — тисячі найважливіших світових творів. Територія Русі — це вся наша етнографічна територія, плюс Білорусія, Словаччина, Молдавія і Румунія.

На початку ХІІІ ст. я знищую Чингізхана, потім іду в похід на турків, які вгризаються у Візантію, і жену їх аж до Афганістану. Іслам не переступив кордонів Європи. Завдяки цьому албанці залишились католиками, вони вже не розмножуються, як кролики, і не претендують на Косово.

Арештувавши Кромвеля, рятую короля Карла від страти і визволяю Ірландію з-під англійського гніту. Кромвеля саджу на кіл. За те, що він, скотина, мордував ірландців. Перед тим я страчую короля Генріха VIII і рятую католицизм для Англії. Шотландцям і валлійцям дарую свободу. Цю втрату для англійців я компенсую тим, що вирушаю зі своїм військом до Америки і допомагаю їм упоратися з Джорджем Вашингтоном. Америка залишається під владою Англії. Коли вибухає війна між Північчю і Півднем, я допомагаю Півдню. Література і кінематограф, звичайно, втратять "Розвіяних вітром", зате Америка не стане батьківщиною безлічі сект, які потім попруть до нас. Америка буде гарною католицькою державою.

Московія у мене — скромна країна під протекторатом Русі, всіх візантійських і болгарських проповідників я під ескортом відсилаю до Москви. Я не маю жодного бажання робити московитів католиками. Урал, Сибір, Далекий Схід належать нам. Сахалін і Камчатку я віддав Японії за те, що вони відкрили у нас школи карате.

Запорізьку Січ я руйную, бо козаки від неробства перетворюються на піратів і загрожують цілісності держави. Оскільки вся Перська затока з її багатющими покладами нафти належить Україні, я переселив козаків на Бахрейн, де вони з кошовим Калнишевським створили Нову Січ і успішно воюють з арабськими племенами. За що Ізраїль нам дуже вдячний, тим більше, що я у всі віки стояв на сторожі його свободи і процвітання. Євреї уже не мусять мандрувати світами, бо вони живуть у чудовій країні Ізраїль. Правда, внаслідок цього Америка і Європа дуже збідніють, у них ніколи не буде Спінози, Уріеля Акости, Гайне, Кафки, Цвайга, Канетті, Гемінґвея, Беллоу, Чапліна, Фройда, Пастернака, Бродського, Яна і Дмитра Табачників.

Андруховича віддаю на виховання до гарної італійської родини у Венеції

Але ж зате й не буде усіляких антисемітизмів. Навіть такого поняття, як антисемітизм, не виникне. І все це завдяки мені. Тому не дивно, що в центрі Тель-Авіва я, весь бронзовий, сиджу на бронзовому коні з бронзовим мечем. Голуби мені, звісно, трішки накапостили, але все одно приємно. Зрештою, у мене пам"ятники по всьому світу — від вдячних ірландців, шотландців, валлійців, басків, каталонців, провансальців, ельзасців, корсиканців, сицилійців, бретонців, фламандців, фризів, фарерців, лужицьких сербів... Боже, як же я ту Європу покавальцював! Хоча з вепсами, іжорцями і латгальцями я, здається, переборщив...

Вдома я правлю залізною рукою. За жодну ціну не дозволю Сковороді викладати в університеті. Шевченка віддам у солдати, бо якщо поїде навчатися до Парижа, то писати закине остаточно. Не кажу про те, що зіп"ється з Еженом Делакруа. Франкові не допоможу ані копійкою, інакше він стільки не напише. З Коцюбинським навпаки — державна служба йому тільки заважала. Грабовського зашлю на Сибір, це йому піде на користь.

Я не побачу в пантеоні героїв Мазепи, Петлюри чи Бандери. Україна — могутня держава, і кожен займається згідно зі своїм покликанням. Мазепа — меценатством, Петлюра — літературознавством і перекладами, Бандера — агрономією. Інколи в пресі можна натрапити на згадки про лектора Кравчука, сільського поета Мороза, бухгалтера Ющенка, конструктора Кучму, буфетницю Вітренко, модельєра Тимошенко, знатного шахтаря Януковича.

У 1870 році я викрадаю маленького Володю Ульянова, у 1879-му — Йосю Джугашвілі, а в 1889-му — Адика Шикльґрубера і віддаю їх до освічених українських родин. А в перспективі Володимир Уляненко напише сто томів чудових творів, Йосип Джура стане видатним мовознавцем, Андрій Шкляр займеться історією і створить національну доктрину.

У 1914 році у Сараєві я ліквідовую Гаврила Принципа. Ерцгерцог врятований, світова війна відміняється. Зрештою, як і Друга. Бо я жертвую німцям ханти-мансійський повіт, що набагато перевищує всі їхні територіальні забаганки.

Мир і благодать панують на землі.

Увесь цей час, усі три тисячі років, кожну вільну хвилину я віддаю своєму улюбленому заняттю — читанню. Інколи дозволяю собі що-небудь написати і видати. Наприклад, українського "Гамлета", "Божественну комедію" чи "Дон Кіхота" буквально за кілька років до появи цих шедеврів у Англії, Італії чи Іспанії. Аби якому-небудь невдасі Шекспіру чи провінційному Данте не спало на думку написати те саме. Проте я не захланний. Мені ліньки пріти над "Пошуками втраченого часу", але "Улісса" таки не віддаю, а пристосовую до Львова. Якби я знав, чого це мені буде вартувати, я б ліпше викрав маленького Джойса і віддав на виховання Ганні Барвінок. Можливо, матуся з неї вийшла б краща, ніж письменниця.

Інколи я дозволяю собі розважитися. На початку 1960-х я викрадаю трьох немовлят. Юрчика Андруховича віддаю на виховання до гарної італійської родини у Венеції. Вітю Неборака — до гарної туркменської родини. Олесика Ірванця — до гарної американської родини, штат Оклахома.

У 2005 році усі вони, як молоді і талановиті письменники, отримують запрошення на безкоштовне турне до чудового міста Львова. Я призначаю їм зустріч 1 квітня біля Оперного театру. Ось із таємничою усмішкою Мони Лізи котить за собою валізу видатний італійський письменник Джорджо Андручеллі, з-за рогу стрибками, догризаючи гот-доґа, вигулькує американський драматург Алєкс Ірвенс, а у супроводі численного гарему і всіх своїх ста тридцяти п"яти нащадків випливає туркменський народний поет Вахід Худайназар Курбандурди Неборак-огли.

Якийсь час я захоплено спостерігаю, як усі вони, перекрикуючи одне одного, жваво розмахуючи руками і, потрясаючи мобілками, намагаються порозумітися за допомогою італійської, англійської і туркменської мов, а потім підходжу у бездоганному білому костюмі, у білих мештах і білих рукавичках і кажу чистісінькою українською мовою:

— А це, пацани, і є справжнє Бу-ба-бу!

×