"Гончарне ремесло перейняв від батька", — каже 70-річний Микола Пошивайло у столичному музеї ім. Івана Гончара. Тут відкривається виставка "Поріднені з глиною". Її присвятили 100-літньому ювілею його батьків — Гаврила та Явдохи.
Гончарні вироби подружжя Пошивайлів показували у Литві, Бельгії, Канаді, Японії, Франції.
— Не було такого, що не міг би зробити мій батько, — каже Микола Гаврилович. На ньому вишита сорочка та синій робочий комбінезон. — Він ліпив миски, тарелі, баранів, левів, птахів, свічники, свистунці, солов"їв. Мама їх розмальовувала. Батьки все життя прожили у творчості й глині.
500 виробів Пошивайлів розмістили в одній кімнаті. На полицях стоїть посуд та іграшки з глини. На чорному глечику з двома ручками намальований чудернацький півник із довгим хвостом. Розпис нагадує картини художниці Марії Примаченко.
— Тепер кераміка знищена, — розповідає онук Пошивайлів 49-річний Олесь. Він створив у Києві інститут керамології. — Було 25 підприємств, а лишилося два. Один завод розвалюється, другий торік продали за 490 тисяч гривень, — засовує праву руку до кишені. — Дідусь і бабуся любили гостей. Кожному щось дарували — то миску, то горщик. Тепер їхні вироби є в багатьох приватних колекціонерів. 1972-го бабуся створила у своїй хаті музей кераміки. Якось посперечалася з філософом Леонідом Смоличем за вишитий рушник. Закінчилося тим, що вони розірвали його навпіл. Біля бабусиного ліжка завжди стояв гончарний круг. Коли вона вночі прокидалася, її руки тяглися до глини.
Микола Пошивайло сідає за гончарний стіл, який привіз на виставку з Опішного. Правою ногою розкручує його. Вмочує руку у воду, бере шматок глини з поліетиленового пакета.
— Найперше — гончар має зробити глиняного свистуна, — просить поправити шлейку комбінезона. — А потім — літрові кушінчики (глечики для сметани з ручкою. — "ГПУ"). Я за день можу зробити 150 глечиків. Найважче дається велика посуда, бо треба сили багато докласти.
До Пошивайла підходить 10-річний хлопчик Назар. Показує йому глиняного півника, якого сам виліпив.
— А чого ти хвоста не зробив йому? — сміється чоловік.
Майстер із Назаром роблять глечик.
— Із Горлівки приїхали, — каже мати хлопчика Олена Іванівна. — Проходили мимо, вирішили зайти. Рада, що йому сподобалося, а то на місці й секунди всидіти не може. Віддала б його до гончарного гуртка, та в нас такого немає.
На столі Пошивайла лежить кілька кавалків глини.
Як відпочиваю — все болить, а роблю, то й байдуже
— Бивший завод кераміки навозив багато глини до Опішного. Її надовго хватить. Як завод розвалився, я там купив і стіл оцей за 500 гривень. Тепер уже є електричні, а цей тільки на показ, — робить форму для випічки паски. — Заробляю цим на життя, бо пенсій не хватає. Як відпочиваю — все болить, а роблю, то й байдуже.
Микола Пошивайло живе разом із 70-річною дружиною Любою 50 років. Каже, познайомилися у колгоспі. Він був трактористом, а вона — бухгалтером. Коли отримував получку, чорноброва дівчина припала йому до душі. Через рік одружилися.
У музеї ходять дівчата у вишитих сорочках. Пропонують присутнім скуштувати українських пампушок. Одна підходить до Пошивайла.
— Ой, рибонько, у мене руки в глині. Треба помити, а тоді скуштую.
Виставка триватиме до 30 квітня.
2 
1
Коментарі