Ексклюзиви
Вівторок, 24 вересня 2013 06:15

"Ми писали життя, і в цьому був протест"

Автор: картина: Владислав Мамсіков
  Картину Владислава Мамсікова ”Пінг-понг” можна побачити у Національному художньому музеї у Києві до 20 жовтня
Картину Владислава Мамсікова ”Пінг-понг” можна побачити у Національному художньому музеї у Києві до 20 жовтня

— То був дуже складний час — хтось у "фаворі", а когось травила вся художня спільнота. Багато хто з художників спився, бо треба було якось цю драму гасити, — пригадує київський галерист Євген Карась, 48 років. У квартирі його батьків часто збираються відомі київські митці 1960-1970-х. 19 вересня Національний художній музей відкрив виставку художників-сімдесятників "Тихий протест 70-х".

Більшість картин глядачі побачили вперше, всього їх виставили близько 80. На полотнах переважає соціальна тематика — будівництво заводів, похмурі міські пейзажі, засмальцьовані руки робітників.

Київський художник 73-річний Владислав Мамсіков тримає букет гладіолусів. Його робіт на виставці найбільше.

— Ми не писали цих картин, щоб потім їх виставили під назвою "Тихий протест 70-х". Ми писали життя, і в цьому був протест. Якщо у мистецтві є правда — вона мало кому подобається, — художник показує на власну роботу "Пін-понг". — Люди працювали на заводах, у них була єдина розрада — пограти у настільний теніс. У чому тут сенс? Не знаю. Знаю тільки, що зараз таку картину не написав би. Бо пін-понгу після роботи більше нема.

Поруч роздивляється живопис киянин 65-річний Іван Дячко. У його приватній колекції понад 50 картин. Серед них — роботи Івана Марчука, який давно не продає своїх полотен.

— Мати була професором медицини. Лікувала багатьох митців. А чим може розплатитися художник? Картиною, — каже Іван Іванович. — Живу на Інститутській, в одній із кімнат роботи до стелі висять. У 1970-х багатьом художникам не давали виставлятися. Тоді хтось із них напише портрет, наприклад, дружини Павличка, і просить дозволу на виставку у Спілці письменників. Там їх виставляли на тиждень-два, але музейних залів не давали. Ми дізнавалися про все з вуст в уста — і на відкриття приходило багато молоді, бідної. Часто тоді спостерігав несправедливість із людьми із сіл, як важко було поступити, отримати роботу. Все було зарезервовано для своїх. З протестами в ті часи було погано. Мій протест — я не був комсомольцем. Коли захотів поступити в докторантуру, сказали "не можна" — не був членом партії.

На роботи батька Аркадія Чічкана прийшов подивитися київський художник Ілля Чічкан, 46 років. Засмаглий, у чорному капелюсі, про назву виставки дізнається від журналістів.

— Поколение 1970-х все были хиппи. Они не совсем понимали, что это. У нас дома были большие хиппические тусовки. Помню, пришла одна девушка — красивая, у нее были огромные сиськи, — Ілля Чічкан показує розмір. — Она мне рассказывала про Италию, что там живет Марчелло Мастроянни, а мне лет 8 было. Родители одевались в джинсы, носили длинные волосы — все по картинкам, которые доходили с Запада. Это был внутренний протест, они не выходили на майданы.

До зали заходить дівчина у довгій червоній спідниці. Має вінок із трьох чорних троянд, очі підведені чорним. Називає себе молодою художницею.

— Протестую проти міщанського способу життя, — каже Валерія Бучук, 27 років. — Я проти влади комфорту. Відмовилася від родини, квартири — подорожую Україною, живу у друзів-знайомих. Роботи і фарби вожу з собою, збираю враження для картин. Маю дві художні освіти, але сьогодні це також протест. Бо диплом можна купити, а я вивчилася сама.

Виставка триватиме в Художньому музеї до 20 жовтня. Невдовзі організатори обіцяють влаштувати вечірку в стилі 1970-х.

Зараз ви читаєте новину «"Ми писали життя, і в цьому був протест"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі