Чотирикімнатна майстерня у старому будинку на вулиці Пушкінській у Києві. 70-річний художник Іван Марчук зустрічає нас у домашніх капцях, темно-зелених шортах і футболці.
Між двома книжковими полицями висить автопортрет.
— Мені тут років сорок п"ять, — каже, підкручуючи вуса. — Колись файний був, а зараз ще файніший.
У кімнаті охайно. Але стіл біля вікна захаращений баночками і тюбиками з фарбою. Поряд дерев"яний мольберт.
— Ось портрет художника Олексія Антонова, — Марчук показує полотно на стіні. — Подивіться, як я йому шию намалював гарно.
Жінок малюєте?
— Найкраще мені вдалася письменниця Соломія Павличко. З її батьком Дмитром Павличком ми дружили. Соломію в родині називали Соля. Вона мала розкішне волосся, росла на моїх очах.
У Марчука понад три тисячі полотен. Більшість він продав. У майстерні лишилося чотириста картин.
— Я мріяв про свій музей, — зізнається. — Цієї весни мав його будувати на Михайлівській площі. Гроші є, але в художній академії багато людей проти. Серед них і моя колишня подруга Лариса Скорик.
У Марчука перебинтований безіменний палець на правій руці.
— Лікар мене покалічив. Одну занозу витягнув, другу ні. Зачепив нерв, коли робив укол. І я тепер нічого не відчуваю, — каже засмучено.
Чому виїхали до Америки?
— Тут мене не виставляли, не приймали у Спілку художників, — зітхає. — Хто був мудріший — женився на єврейці чи іноземці й виїхав. Була в мене іноземка, але її зловив художник Соломуха, який мав майстерню в підвалі цього ж будинку. Виїхав до Парижа, а через півроку розійшовся. Файна була жінка, таїтянка. Була в мене і єврейка Інна. Казала: "Іване, давай я тебе вивезу". Але я побоявся.
Багато мали жінок?
— Багато, але не стільки, скільки хотів. Жінок страшенно любив, люблю і любитиму, доки живу. Про мене пишуть, що маю дві пристрасті — "живопись и женщины", — цитує російськомовне видання.
Розповідає, що 1989-го виїхав спочатку до Сіднея, потім до Торонто, а опісля до Нью-Йорка.
— Знімав квартиру у центрі Нью-Йорка на Манхеттені. Малював із шостої ранку до одинадцятої вечора. Ніхто не заважав, але бракувало жіночого товариства. Ні одна жінка в Америці не прийде до тебе до хати. Там це не заведено. А чоловіки боялися, що я картини їм пропонуватиму. І теж не приходили.
Зізнається, у Нью-Йорку чотири роки ходив до англійської школи, але мову не вивчив.
— Я бачив, як горіли і падали близнюки, — раптом згадує 2001-й рік. — 11 вересня була неділя. Вийшов о 9-й ранку до магазину і побачив дим. Пішов на нього, бо в Нью-Йорку дим — сенсація. Бачив, як будинок нахилився, — згинає долоню. — А потім вибухнув, аж порох пішов до неба. У мене був квиток до Києва на 18 вересня. Але по всій Америці два тижні нічого не літало. Я розслабився тільки, коли приїхав до Києва і в хаті випив чарку горілки.
Марчук показує свою майстерню.
— Колись це була комуналка на три сім"ї.
У кімнаті в глибині квартири стоїть односпальне ліжко і телевізор із пласким екраном. На підлозі лежать зв"язані по кілька штук невеликі картини в білих рамках.
— Із виставки в столичному музеї Кавалерідзе привезли, — пояснює.
Бере в руки полотно з яскраво-червоними, блакитними і жовтими абстрактними візерунками.
— Навіть природа на своїх самоцвітах такого не зробить. Слідів роботи нема, — проводить рукою по гладкій поверхні. — Зараз покажу фокус, — дістає листок білого паперу із діркою у формі краватки і прикладає до картини. — Ось такі модерні краватки можуть бути.
На стіні висить нічний зимовий пейзаж, намальований тонкими цівками, що переплітаються. Ця техніка — візитівка Марчука. Її називають пльонтанізм — від слова пльонтати, тобто плести.
— Десять років не малював таких пейзажів, бо ніде не міг знайти казійно-олійну темперу. Цех із виробництва цієї фарби був лише у Петербурзі. Він закрився ще при совєтах. Відшукав таку фарбу в Києві в жінки одного приватного підприємця. Тепер її на виставки запрошую як співавтора.
Правда, що малюєте шприцом?
— Не скажу, — опускає долу очі. — Це секрет.
Хто з політиків має ваші картини?
— Усі президенти — Кравчук, Кучма, Ющенко. Але найбільше купив Дмитро Павличко в совєтські часи.
Художник ставить на стіл пляшку пива, наливає собі у склянку.
— Сьогодні о шостій годині приїхав із дачі в Каневі. Найняв жінку, щоб пару грядочок огірків і помідорів зробила. А ще там є старий сад. І кущі порічок.
До 15 серпня в музеї Тараса Шевченка в Києві триває виставка Івана Марчука "Сонце в зеніті". Вхід — 3 гривні.
2 
1
Коментарі