Лист

Я чекав листа. Ніхто мені не писав; я не мав близьких — ні тут, ні у країні, ні в усьому світі. Я вже був старим і самотнім чоловіком. "Ну! — часто думав я. — Адже не всі можуть мати близьких — це природно. Самотні люди також потрібні, аби інші розуміли, наскільки страшною є самотність, і намагалися від неї захиститися". Але попри це я чекав листа. Я знав, що він ніколи не прийде. Однак мені здалося неможливим, щоб хтось із жителів цього світу одного дня не написав мені листа. Навіть найнещасніші люди не вірять в остаточність свого нещастя — їм потрібна вузенька шпаринка, за допомогою якої вони можуть дихати. Так само, як із самотніми: ми завжди маємо маленьке віконце, через яке ми когось виглядаємо. Я чекав листа.

Будинок, де я винаймав маленьку кімнатку, був одним зі старих у передмістях нашого міста. Це був будинок із почорнілими стінами, витертими сходами і зеленим од вологи подвір"ям. На даху цього будинку кілька підлітків зробили голуб"ятню. Скільки пам"ятаю, менші хлопчики грались на подвір"ї в ту саму гру — злодія і поліцейських. Дівчатка скакали через гумку та гралися в рай і пекло. Улітку на сонці сплять грубі коти, завжди пахне капустою і мокрою білизною. Сторож час од часу напивається і грає на гармошці. Тоді діти збігаються і, оточивши його, дивляться, як спритно він перебирає грубими пальцями по клавішах, а лисий шпалерник вихиляє з вікна голову і просить: "Заграй-но "Клариссу", Францішеку!". Сторож дарує йому сповнений солодкої замріяності погляд і грає це самотнє й дивне танго. День тут починається рано, половина мешканців працює на ливарному заводі неподалік і вже о п"ятій ранку тупотить сходами. О сьомій обидва кравці запускають свої машини, швець страшним басом виговорює своєму веснянкуватому служці з вухами кажана, який — як стверджує швець — є "нащадком кретина і сови". У шпалерника стукають молотки, до автомайстерні з"їжджаються перші таксі, а сторож позіхає і, підтягуючи штани, виходить із мітлою на подвір"я. Життя тут має одне обличчя.

Листоноша — пан Ґолембйовський — з"являвся тут коло дванадцятої. О цій годині вже співали кухарки, вже вибивалися килими й аромат обідів вилітав із кожного вікна. Я здалеку бачив, як наближається листоноша на розхлябаному велосипеді. Однією рукою він тримає руль, а другою витягає листа зі своєї величезної сумки. Потім усі сходять на подвір"я, бо листоноша — як і я — є старим чоловіком і йому важко спинатися стрімкими сходами. Він одягає на ніс окуляри і читає прізвища:

— Сємьонтковський!

— Ящик!

— Малиновська!

Усі отримують свої листи і йдуть. Потім запитую я:

— Чи є щось для мене?

— Ні, — відповідає листоноша. — Нині для вас нічого не було. Може, завтра буде.

— Ще раз перевірте, будь ласка, — прошу я. — Знаєте, іноді забуваєш. Іноді здається, що вже нічого немає, а потім випадково помічаєш, що щось залишилося. Повірте, так буває. Перевірте ще раз.

Листоноша ліз у сумку, але його обличчя виражало безмежний сумнів.

Він довго порпався, а потім казав:

— Ні, сьогодні для вас листа немає. Може, завтра буде. Ви чекаєте?

— Так, — відповідав я. — Чекаю. Звісно, чекаю. Дехто має мені написати, але він живе дуже далеко. Знаєте, як іноді далеко живуть…

— Звісно, — казав листоноша. — Мої близькі також живуть дуже далеко. О, ви навіть не уявляєте, наскільки далеко. Нічого, мусите почекати. Може, вже завтра прийде цей лист.

Після роботи я зайду до вас, і ми вип"ємо

— Я чекатиму, — казав я. — Цей лист точно до мене прийде. Тільки добре перевіряйте пошту. Я вас дуже прошу! Чекатиму.

— Чекайте, — відповідав листоноша. — Завжди чекаєш якогось листа.

Він прощався і від"їздив. Ми бачились щодня багато років. […] Минуло багато весен. Служка шевця заснував власну майстерню, одружився, і я чув, як тим самим басом він виговорює своєму помічникові. Хлопчики, які колись гралися тут у злодія і поліцейських, тепер служили в армії і звідти писали короткі, хаотичні листи до дівчат, які скакали колись через кольорову гумку, а тепер були високі, ходили у квітчастих сукенках і суворо відповідали своїм матерям, мовляв, вони не радилися з ними на тему їхнього одруження. Сторож оглух і, граючи танго, не потрапляв у ноти, а шпалерник усе частіше бив молотком по руці. Я запитував:

— Чи є якийсь лист для мене?

— Ні, — відповідав листоноша. — Сьогодні нічого не було. Може, буде завтра.

— А ви добре перевірили? — питав я.

Листоноша робив ображену міну і відповідав:

— Слухайте, я завжди добре перевіряю. Ви мусите чекати.

— Звісно, — казав я. — Чекатиму.

— Завжди чекаєш якогось листа. Вони по-різному ходять, бо ж люди пишуть з такої далечіні. Іноді треба довго чекати листа.

Я ображався. Ображався на всіх мешканців цього будинку, які отримували листи. Я ненавидів їхні обличчя в мить, коли вони з рук листоноші їх отримували.

Мені здавалося, що слова із тих листів украли в мене, що вони належать мені, я повинен їх читати — плакати над ними або сміятися — і що лише з незрозумілих мені причин листи потрапляють у чужі руки, тоді як кожен із них належить мені. Я згадував усіх людей, яких колись знав у житті. У мені оживала давня дружба, короткі миті зустрічей із людьми, що їхні обличчя я вже не можу нині пригадати. Я довго думав про одну жінку, яку сильно любив у віці двадцяти років. Кілька днів мій розум мучив образ одного чоловіка, з яким я колись дружив, і мені здавалося, що він напише. Я навіть був упевнений, що з дня на день отримаю листа від нього. У мені оживали всі добрі й живі моменти, пережиті з ним — чвари, прогулянки, нічні розмови, дискусії й зізнання. Я викликав його жести, слова й усмішки. І знав, що саме він напише мені листа. Віра жила кілька днів. А потім я усвідомлював, що він багато років тому помер, а я сам кинув першу пригорщу землі в його могилу.

О так! Листи, які приносили сюди, крали в мене — я це відчував. Я — старий чоловік, щодня з подивом зустрічаю сонце на небі. Знаю, що вже близько моя смерть і що якби я нарешті отримав листа, то не вмер би самотнім.

Я ненавидів людей, що отримували листи — це відчуття людини, яка відчуває щастя інших, а сама не може до них притулитись. Це стражденне відчуття любові і ненависті.

"Що ж вони роблять із цими листами? — думав я. — І навіщо їм узагалі листи? У них є дім, діти, навколо них крутиться багато людей — а я чекаю лише листа".

Я вже знав, хто й від кого в будинку отримує листи. Я знав, що одна руда дівчина, яка любить сидіти з книжкою на балконі, отримує листи від нареченого. Він перебуває у великому, далекому місті. Його листи приходять у блакитних конвертах. На кожному аркуші листа він малює коло в місці, де поцілував папір. Дівчина підносить ці листи до вуст і посміхається. […] Схудла, як мишка, старенька отримує листи від сина з армії. Вона вже недобачає, і я їй читаю листи. Старенька схлипує і завжди показує мені фотографію свого сина. Це великий і гарний хлопець, і їй дуже прикро, що йому обрізали волосся, а вона його не має. З дитинства вона берегла  синове волосся.

А до мене ніхто не писав. Я запитував:

— Чи немає мені листа?

— Ні, — відповідав листоноша. — Сьогодні не було нічого. Може, завтра щось для вас буде. Мусите чекати.

Врешті я помітив, що листоноша уникає мене, не дивиться мені в очі, швидко прощається і нелюб"язно відповідає на мої питання. Я не знав чому і боявся. Адже листоноша був єдиною людиною, яка одного дня могла б принести мені надію. Я не знав чому і боявся глянути йому в обличчя. Я зрозумів це, коли випадково почув розмову, яку він вів з одною жінкою. Листоноша казав:

— Я не можу їздити до цього чоловіка. Він так чекає листа. Я не приношу йому надії. Знаєте, що значить не приносити людині надію? Це гірше, ніж її осліпити і вбити. Я знаю, що він чекає цю надію, і то від мене. Я не можу з ним розмовляти, відчуваю, що сам не маю права жити. Чого ж варте власне життя, якщо не приносиш надію іншим?

За кілька днів листоноша привіз мені листа. Він їхав того дня дуже швидко бруківкою нашої вулиці і вже здалеку кричав до мене, нетерпляче розштовхав інших і вручив мені лист.

Потім вийняв із сумки пляшку вина, подав мені її та промовив:

— Тримайте пляшку! Це вино я купив і сказав собі, що ми вип"ємо його з вами, коли ви отримаєте листа. Після роботи я зайду до вас, і ми вип"ємо. Це буде добре старе вино. Але чому ви плачете?

— До біса! — сказав я. — До біса! Хіба ви не знаєте, що завжди чекаєш якогось листа.

Я розпечатав його. Довго дивився на рядки літер, що стрибали перед очима, поки все це набуло якогось сенсу. "Не переривай ланцюжка щастя, — читав я. — Перепиши цей лист у десяти примірниках і розішли його своїм знайомим. У кожен конверт поклади два злоті. Не переривай ланцюжка щастя!.."

Я опустив руку й остовпіло дивився на листоношу.

— Головне, що ви дочекалися, — сказав він. — Це найважливіше. Я прийду до вас після роботи.

Він сів на велосипед і поїхав.

Переклад Андрія Бондаря

×