50-річний поет Василь Герасим"юк у день народження 18 вересня відмовився від творчого вечора у Львівському театрі імені Заньковецької. Заборонив київському театрові "Мушля" ставити поетичну виставу за своїми творами. Поїхав до батьків у карпатське містечко Косів. Мобільним принципово не користується. Тому вітання приймали його дружина Галина та 15-річна падчерка Олена. З першою дружиною, політиком і продюсером каналу "1+1" Ольгою, поет розійшовся кілька років тому. Від цього шлюбу має 24-річного сина Руслана.
— Я не говорив би з вами, — каже в приміщенні Національного радіо, де працює 13 років.
— Але видав нову книжку "Папороть", от... Папороть колись була високим деревом, об яке чухали спину мастодонти.
Показує збірку у твердій палітурці, накладом в одну тисячу примірників.
Чому поїхали з Києва на ювілей?
— Хотів побути з батьками. Я один у них. Татові — 85, пройшов заслання у Караганді. Мама з 12 років працювала. У Карпатах є родовий кодекс — речі, що сприймаються як даність. Серед них — повага до батьків.
Каже, Карпати — дивовижне місце.
— Говорив із земляком, патріархом Володимиром Романюком, за місяць до його загибелі про право синьйора. Коли жінку перед заміжжям брав пан, а вже потім законний чоловік. На Гуцульщині такого не було. Пан знав: якщо збезчестить гуцулку, її чоловік помститься. Або, — пригадує, — в сусідньому селі Космач на коляду музикантові розчавили скрипку. Хтось сів на неї під час застілля. Зранку скрипаль, молодий ґазда, не алкоголік, психічно нормальний чоловік, повісився.
Говоримо про карпатську поезію.
— У покійного Тараса Мельничука є диптих "Побили Василя Герасим"юка".
За що побили?
— Звідки я знаю? Був у такому стані, що не розібрав.
Пишете вірші "під мухою"?
— Це виводить із тупика. Пишу. Але жоден вірш, написаний сп"яну, не вийшов друком. Під градусом здається — геніально. А протверезієш — нема що читати.
Хто оцінює ваші нові вірші?
— Так! — сердиться. — Про сім"ю питаєте? А я старомодний! Не говорю про Руслана та Ольгу. Вона мене привітала з 50-річчям. Усе. Краще пишіть, як мої вірші на Гуцульщині приймають.
Зранку скрипаль повісився
Як?
— На початку 80-х видав першу книжку "Смерека". Це вільні вірші — верлібри. Там прізвища людей, назви присілків, навіть балига — коров"яче лайно по-місцевому. Збірка потрапила в далекий Чорногірський район. Чоловік, який вчився зі мною у школі, але був старший і двієчник, сказав мені: "Я, коли лежав у лікарні, влюбився в санітарку. Написав їй вірші. По-русскі. Дарую, грошей не треба. Можеш їх видать за свої".
Ваші діти пишуть щось?
— Ні. Але я понад 10 років головую в поетичному конкурсі "Гранослов". Колись оцінював тексти Анатолія Дністрового. Це — син мого студентського товариша Олександра Астаф"єва. Я потім написав поезію "Діти моїх ровесників пишуть вірші". Із Олександром спілкуюся вряди-годи. А з Толею приятелюємо.
У вашій сім"ї ще є поети?
—Ні. Дід, прізвище якого ношу, був командиром січових стрільців. Помер від ран у 30-х. Другий дід, по матері, командир УПА, помер від ран на початку 70-х. Не знаю, як вижили пенсіонери, що зараз у формі УПА марширують Майданом. Справжніх упівців "визволителі" били так, що ті доходили.
Ваших родичів судили?
— Спочатку баба носила дідові передачу в дрогобицьку тюрму. Пішки, по тижню йшла. Під ворітьми чекала, коли з"ясують, кидав він активісток у колодязь, чи ні. Сім"ю заслали довічно в Караганду. Мені було шість років, коли після смерті Сталіна родина повернулася в Карпати. Але за нами все одно стежили. Обом дідам дали по 25 років. Однак вони не досиділи до кінця. Бо "не мали злочину проти місцевого населення". А батькового брата протримали десять років і відпустили.
Не любите Радянський Союз?
— СРСР — мої кращі роки, молодість. Я до одного вірша поставив епіграф Анджея Вайди "Після падіння Берлінської стіни я став нікому не цікавий". Цей польський режисер отримав усі можливі нагороди (в Герасим"юка теж до десятка літературних премій, серед яких "Шевченківська" за 2003 рік. — "ГПУ"). Але Вайду сприймають, як живий пам"ятник. Слово "янгол" у радянських віршах забороняли. Але ти обминав тюрму, якщо відкрито не виступав проти системи. А як до поетів ставляться зараз? Ліні Костенко ордени дають, виступи організовують. А її книжки не виходять, як і за радянського застою. Крім роману "Берестечко", в незалежній Україні Ліна Костенко не видавалася. Може, вона сама не хоче. Якщо так, це ще промовистіше. Костенко нікому не потрібна. Тільки для цитати. Для фішки. Як безперечний авторитет, навіть для президента. Усі її цитують, але ніхто не читав.
Але ж молодих видають...
— Зараз культовими авторами називають графоманів. А за радянських часів їх і письменниками не вважали. Із одним я навіть товаришую. По цьому ділу, — дає пальцем по шиї, — обурюється, що я його всерйоз не сприймаю. Творчість зараз асоціюється з Наталкою Сняданко, а не з Наталкою Білоцерківець. Герой нашого часу — провокатор хаосу. У цьому хаосі може бути роман для тусовки. Але це література, яка далі не піде. В Україні є книжки без клоунади: роман-новела "Вургун" Івана Андрусяка, повість "Історія" киянки Ксені Харченко. Василь Портяк за чверть століття видав у "Факті" єдину книжку "У снігах".
А що з вашими текстами?
— Я того з вами і зустрічаюся, що мої тексти не потрапляють до читача. Але підтримую Пастернака. "Поэзия — самоотдача, а не шумиха, не успех". Називається вірш "Быть знаменитым некрасиво". Я не проти знаменитостей. Навіть мав одну знаменитість поруч із собою 15 років, — каже про Ольгу Герасим"юк. — Але в українській поезії бути знаменитим — неетично.
А то не Биструшкін іде? — розглядає екс-начальника міського управління культури, який біжить Хрещатиком і говорить по мобілці. — Таки він! Училися в одній школі. Олександр на рік старший. Раніше поїхав до Києва, знявся в серіалі "Тайник у красных камней". А потім приїхав у нашу школу на якусь виставку. На сцені сказав при всіх, що я талановитий. Після того мій авторитет серед учителів страшенно зріс. І коломийські школярки хотіли зі мною зустрічатися.
Коментарі
2