Композитор Мирослав Скорик, 67 років, 27 січня представить киянам нову версію опери "Мойсей". Уперше її поставили 2001 року на честь приїзду Папи Римського Івана Павла ІІ. Тоді Понтифік особисто благословив маестро і виділив кошти. Зараз в Національній опері імені Тараса Шевченка тривають останні приготування.
Січень для композитора проходить у репетиціях та поїздках між київською і львівською домівками. Але годинку для інтерв'ю Скорик "викроїв". У призначений час він стояв біля Київської консерваторії в темно-зеленому пальті, чорній шапці й окулярах у товстій оправі.
Пане Мирославе, вам ніколи не кортіло кинути заняття музикою?
— Чому ж ні? В дитинстві півроку тікав з музичної школи на футбол. Коли про це дізнався батько, то поговорив зі мною по-мужськи. Дуже хотів, аби я став композитором. Бо я вже з п'яти років підбирав мелодії на піаніно. Коли пішов у перший клас, батьки повезли мене до нашої родички — славетної оперної співачки Соломії Крушельницької. У неї я почав щось грати, але не витримав і сказав, що її інструмент фальшивить. А в неї він спеціально настроєний нижче для занять вокалом. Я мав абсолютний слух і одразу відчув це. Крушельницька порадила віддати мене до музичної школи. Пам'ятаю, в 1947 році я був на її концерті. Сива Крушельницька опиралася на паличку й співала. А я тоді погано себе поводив — ходив по залі під час концерту. Батьки ставилися до мене поблажливо, старших братів балували менше.
Я вже з п'яти років підбирав мелодії на піаніно
А як склалася їхня доля?
— Старший, Юрій, виїхав до Австралії. Зараз йому 87 років. Середнього, Володимира, в 47-му за доносом заарештували. Він провів вісім років у тюрмі і ще три на вигнанні. Зараз має 79 років, жиє у Львові, працює на хімфармзаводі.
До своєї доньки Ви ставилися поблажливо?
— Зі своїми завжди важче. Зараз моїй Іванні 40. Вона має троє своїх дітей: Данила, Дем'яна і Кирила. Всі вони жиють напів у Львові, напів у Києві.
Так само, як і Ви. Ще не набридло розриватися на два міста?
— А я звик. Можу місяць працювати там, а місяць тут. Жоден серйозний композитор не прожив би на свої гонорари!
Дисків Ваших мало продається...
— Та не те слово! — вибухає він. — Шанувальники весь час питаються мене, де їх шукати. А мені нічого відповісти, бо в Україні нема дискографії серйозної музики. На заході — повно, але пробитися на той ринок тяжко. Для цього треба працювати над якістю записів, а у нас же тих студій... та що студій — фірм, які б "просували" українську академічну музику, нема.
Хто Ваші друзі?
— Найближчий друг — дружина Адріана. Їй 40 років, вона журналістка зі львівського телебачення.
А як ви познайомилися?
— Ну-у, то вже зачинається, — невдоволено тягне Скорик і відвертається вбік. — Шість років тому, — нарешті каже суворо. — По-моєму, на якомусь рауті чи прийомі. — Пан Мирослав кілька секунд мовчить, опустивши голову, а коли підводить її, на обличчі сяє усмішка. — Вона у мене так готує голубці, шубу з оселедцем... На жаль, робить це дуже добре, бо я поправляюся, — він показує руками на свою талію. — Їм все, крім яблук, запечених із рисом. Пробували таке?
Я заперечливо хитаю головою.
— А мене в дитинстві перегодували. А ще не переношу какао.
Кажуть, Ви теж смачненьке любите приготувати.
— Неправда. Хіба тільки гриби. З дитинства ходив по них у Карпати. І зараз, де б не був, якщо є можливість, збираю.
Вашою першою дружиною була архітекторка Лариса Скорик. Підтримуєте з нею стосунки?
— Ну, які у нас з нею можуть бути стосунки? — відхиляється убік він. — Ну бачилися якось... Ніяких у нас стосунків нема.
Ви багато подорожуєте? Де були минулого року?
— Німеччина — раз, Америка — два, — пан Мирослав загинає пальці на руці. — Австралія — три, Нова Зеландія — чотири. Куди не їздив, так це в Африку.
А хотіли б?
— Ні. Там грибів нема!
Ви грали на екзотичних інструментах?
— Та в мене й на трембіті не виходить, — тре чоло Скорик. — А ви на дримбі нашій попробуйте заграти — це ж ціле мистецтво! Якось я намагався зіграти на австралійському інструменті — дідордью. Він видає майже космічний звук. Д-д-дь-зь, — пан Мирослав намагається відтворити звук і для цього витягує язика трубочкою. — Е-е-е, — з прикрістю відмахується. — Хіба ж таке повториш?
Найближчий друг — дружина Адріана, їй 40 років
Ви забобонна людина?
— Талісманів не ношу. Але не люблю, коли мені зичать успіхів, якщо вони стосуються конкретної справи. Якщо у тебе концерт і хтось бажає прекрасно заграти — це образа.
А писали коли-небудь музику на замовлення політиків?
— Тільки раз. Мене викликав у ЦК ідеолог партії Маланчук. Сказав, що я мушу створити пісню про партію, — Скорик починає перебирати фаланги пальців. — Текст написав Дмитро Павличко, а я вже до нього — музику. Ми не були героями, які йшли на барикади. Якби відмовилися, могли б потрапити у табори.
Що змінилося тепер?
— Маємо повну свободу, але що вона нам дала? Дивився я всі оці новорічні передачі, переключав з каналу на канал. По-моєму, хтось дуже зацікавлений, щоб нас оболванювати. Співаки ж "беззастєнчіво" крадуть музику один у одного...
А можете навести приклад найгрубішого плагіату з класики?
— Нема такого, — він задумується, а за мить сміється. — У нас класиків погано знають! Хоча якось у мене був випадок, — він знову стає серйозним. — Студент Київської консерваторії написав пісню. Я послухав її й кажу: "Дозвольте — так тож прелюдія Скрябіна!" Та-ля-ля? — пан Мирослав пальцями "награє" в повітрі. — А тепер знаєте, хто той студент? Дімарін. "Найкращий" московський композитор.
Коли Ви були в журі музичних конкурсів, Вам пропонували хабарі?
— Завжди старався бути об'єктивним. Чомусь усі забувають, що я головував у журі на першій "Червоній руті". То вже потім почав відмовлятися від суддівства, бо бачив корупцію. Особливо на пісенних фестивалях. А ще коли мені почали щось пропонувати? — Скорик з огидою кривиться. — Зараз суджу лише у двох.
1938 — народився у Львові
1947 — родину з політичних мотивів вислали в Сибір
1955 — вступив до Львівської державної консерваторії
1964 — одружився з львів'янкою Ларисою
1965 — народилася донька Іванна
1988 — народний артист України
2000 — одружився з львів'янкою Адріаною
2 
1
Коментарі