"Скільки чоловіків ти хочеш, 20? Нас тут багато, ми тобі можемо дати 40, 50", — промовляє зі сцени співачка Мар'яна Садовська, 42 роки. Читає слова Ірини Довгань з міста Ясинувата на Донбасі, яка п'ять днів провела в полоні у терористів. З 10 інтерв'ю режисер Павло Юров і акторка Анастасія Касілова зробили п'єсу "Новоросія: теорія і практика". Це розмови з бойовиками ДНР, українськими військовими та полоненими. П'єсу представили на фестивалі в німецькому Кельні. П'ятеро акторів читали свої монологи. Павло Юров виступив у ролі журналіста, який ставить запитання. Навесні режисер провів 70 днів у полоні в терористів.
— Нас тримали в ізоляторі. Охоронці розказували, що розстрілюватимуть мародерів. А при цьому тирили з ізолятора плазми і супутникові антени. Було схоже на театр, — розповідає Павло Юров, 32 роки. — Це тягнеться із Союзу. Тоді створили першу віртуальну реальність — на радіо, телебаченні і в газетах. Люди жили подвійним життям. Побутова шизофренія стала нормою. Інтерв'ю відбирав за принципом: що заявляють сепаратисти і що відбувається насправді. Є інтерв'ю російського політолога Олександра Дугіна. Він розповідає про Стрєлкова і міф Новоросії. Особливо зачіпає ахінея сепаратистів. Вони впевнені, що народ повстав проти "київської хунти", а "Україна — штучна держава". І що якби не Росія, то країни НАТО відразу розібрали б Україну по частинах. Ті, хто ніколи не залишав Донбас, вірять. Для мене це — історія про кріпаків, які втратили господаря й дуже не хочуть бути господарями самі собі.
Можна сказати, що ваша п'єса — це "голос Донбасу"?
— Коли ми відібрали тексти, зрозумів, що там немає цього голосу. На Донбасі смерть стала буденним явищем. Весь час хтось гине на шахтах. Це змушує людей ставати зрілими значно раніше. Хоча в глибині вони залишаються маленькими. Тому голос Донбасу — це крик дитини, яка хоче звернути увагу батьків. Україна каже: ти — доросла дитина, маєш паспорт, працюй на себе. Росія каже: ти — молодець, роби, як я кажу. Донбасу потрібні батьки.
Чому там довіряють російській пропаганді?
— З Москви їм кажуть про імперію і русскій мір. Це дуже добре грає на гордині регіону. Вони потребують чогось, чим можна пишатися. У людей Донбасу не розвивається почуття власної гідності, але є гординя.
Завдання п'єси — пояснити людям за кордоном, що відбувається у нас. За матеріал узяв друковані інтерв'ю, бо це історії справжніх людей. Для мене конфлікт на Донбасі — це про правду та неправду. Правда — виборює життя, неправда — відстоює смерть. Глядач слухає і робить висновки.
На сцені не відбувається жодної дії. Актори сидять на стільцях, але кожен "проживає" свій монолог. Одна з актрис — німкеня. Вона так перейнялася війною на Донбасі, що обіцяла надіслати в Україну гуманітарну допомогу. Найемоційніший момент для мене — фінал монологу Ірини Довгань. Коли Іру звільнили і журналісти були готові її вивезти, вона захотіла повернутися додому й забрати собаку та двох кішок.
Що ви зрозуміли після того, як побували у полоні й створили п'єсу?
— Коли сидів у підвалі, думав про смерть. Було страшно, що так несподівано і безглуздо може закінчитися життя. Причин вбивати мене й Дениса (Денис Грищук — художник, якого з Юровим захопили у полон 25 квітня. — "ГПУ") не було — ми не вбивали, не крали. Але нас тримали дуже стрьомні люди: з автоматами, багато хто під наркотиками. Такий досвід мобілізує. Ясно тепер розумію, що всі матеріальні цінності не мають сенсу. 15 вересня їздив у Слов'янськ, там один із телеканалів знімав сюжет. Мені довелося зайти в камеру, де сидів під час полону. Було дуже страшно, але ж неможливо все життя боятися того місця. Відчув полегшення. Зараз люди не встигають переварити всі події. Тому треба показувати про них вистави. Це дає ефект групової терапії. Хочу зробити читання п'єси у звільнених містах Донбасу — Слов'янську, Краматорську, Маріуполі.
3 
1
Коментарі