Вівторок, 29 квітня 2008 07:13

"Книжки в нас читають переважно самі письменники"

Автор: фото: Євген КОЛЕСНИК
  Письменник Віктор Неборак каже, що не має часу на публічність, бо виховує трьох дітей
Письменник Віктор Неборак каже, що не має часу на публічність, бо виховує трьох дітей

Поет Віктор Неборак, 46 років, минулого тижня приїжджав до Києва на вручення мистецької премії "Глодоський скарб". Розмовляємо у кав"ярні "Купідон" за кілька годин до урочистостей в Літературному музеї. Неборак у чорному джинсовому костюмі. П"є чай, підливаючи собі з чайничка.

Із трійці "Бу-Ба-Бу" ви найменш публічний. Чому?

— Просто я живу у Львові. Сашко Ірванець — в Ірпені, йому найближче до столиці. Юрко Андрухович, хоч в Івано-Франківську, зате більш мобільний. Та й він раніше одружився і вже має спокій зі своїми дорослими дітьми. Я ж мушу сидіти біля родини і дбати, щоб вчасно пообідали, лягли спати. 1995 року одружився, пішли діти. Зараз у мене період сімейний.

Позаторік вийшов ваш роман "У пошуках Базилевса". Збираєтеся далі писати прозу?

— Та є якісь речі, які хочеться переповісти, щоб не пропали. Вигадувати не можу, пишу тільки те, що пережив. От про свої відвідини Канади ніколи не писав. Або про те, як після університету викладав українську літературу учням гірничого ПТУ в містечку Золоте-3 тодішньої Ворошиловградської області. Чесно віддав себе на олтар українізації Донбасу, — усміхається. — Нещодавно знайшов у своєму архіві щоденник, який тоді вів. І побачив, що багато речей позабував. Але мені треба тиждень розписуватися, потім тиждень писати, щоб вийшли якихось 30 сторінок. Побут, на жаль, не сприяє цьому.

Чим вимірюється успіх письменника — накладами, гонорарами?

— У нас немає технології літературного успіху. Стати депутатом — хіба це успіх? Виходить, той письменник успішний, хто прорвався в депутати, має депутатську платню і пенсію. Це ж маразм, а не успіх. А молодь приходить у літературу й має ілюзії, що напише роман і він стане бестселером.

Скільки потрібно письменникові, щоб він відклав усі справи й цілий рік писав роман? У Києві — ну, ніяк не менше 10 тисяч доларів. Якщо при такій величезній розкрутці україномовного перекладу "Коду да Вінчі" Дена Брауна за рік продали 10 тисяч примірників, то звичайному нашому письменникові годі сподіватися чогось більшого.

Про що варто писати?

— Тем не бракує. Скажімо, українське заробітчанство. Як почувається людина, яка стоїть у Києві на вокзалі й чекає, коли її куплять на роботу? Є багато так званої бомжівської прози. Миколаївський автор Михалко Скаліцкі написав чудову повість "Амінь" — про бомжа, що нібито є сином маршала Тухачевського. Він вештається від Одеси до Києва, потім його закидає до Харкова. Урешті-решт він помирає. Якщо писав би американець, усе закінчилося б не смертю, а успіхом. Герой виграв би якусь лотерею, став багатим. А наш письменник має закатрупити свого героя. Така специфіка нашої депресивної літератури.

У нас той письменник успішний, хто прорвався в депутати. Але це маразм, а не успіх

Книжки в нас читають переважно самі письменники або ті, хто намагається щось писати. Масово люди почнуть читати, коли в країні сформується нормальний середній клас. Людина вважатиме: якщо про цю книжку говорять, вона мусить віддати частину своїх заощаджень, щоб її придбати й мати свою думку з цього приводу. Читання — процес спокійний. А в нас нестабільна політична ситуація, суспільством постійно шарпають. Тому його більше цікавлять інформаційні повідомлення.

Валерій Шевчук — останній із українців, хто претендував на Нобелівську премію з літератури. Він мав шанс її отримати?

— Середній вік нобелівських лауреатів — 70 років. Їх висувають десятиліттями. Німець Ґюнтер Ґрасс отримав премію через 40 років після написання свого "Бляшаного барабана". Щоб такий письменник, як Валерій Шевчук, отримав її, треба, аби його твори друкували в престижних видавництвах. Вони мають потрапляти на очі критикам, на думку яких зважають у Нобелівському комітеті. Бо мало мати хорошого письменника — треба вміти його презентувати. Це як із літаками: щоб його продати, треба виїхати на міжнародний авіасалон.

Розмовляємо понад півтори години. Віктор Неборак дивиться на час на мобільному телефоні:

— Ой, я за п"ять хвилин маю бути в Літературному музеї, — підхоплюється. — Треба ж підготуватися до урочистостей.

Зараз ви читаєте новину «"Книжки в нас читають переважно самі письменники"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода