По тисячі фунтів стерлінгів — 31,4 тис. грн — отримали переможці конкурсу "Книга року Бі-Бі-Сі-2019". Лауреатів у трьох номінаціях оголосили у столичному "Мистецькому Арсеналі" 13 грудня.
У "дорослій категорії" відзначили роман Тамари Горіха Зерня "Доця" про дівчину в окупованому Донецьку. Збірка нарисів Тараса Прохаська "Так, але…" перемогла в номінації "Есеїстика". Дитячою книгою року назвали науково-фантастичний роман "Сапієнси" Володимира Арєнєва.
— Цьогоріч той щасливий випадок, коли на перше місце в кожній номінації можна ставити не одного, а трьох, — каже член журі, письменник і журналіст Віталій Жежера, 66 років.
— Мене вразив, зокрема, роман "Район Д" Артема Чеха. Описує дитинство і юність у Черкасах на тлі переходу від пізньорадянської до ранньонезалежної України в 1990-х (книжка ввійшла до короткого списку премії. — ГПУ). Це майже на рівному місці серйозна й доросла суміш. Ще один був поет на Черкащині, який дивився на свою батьківщину й казав: "Не називаю її раєм". А потім дивився здалеку і промовляв: "Хрущі над вишнями гудуть". Воно — певна традиція. Тільки не кожен суміщає в собі і те, і друге. Чех поєднує і цю жорстокість, і ніжність погляду. Жалкую, що не ввійшла до короткого списку книжка "Мій дід танцював краще за всіх" Катерини Бабкіної (роман в оповіданнях розповідає про п'ятьох чоловіків і жінок, які потоваришували в першому класі в перший рік незалежності України й залишилися друзями на все життя. — ГПУ). У мене була дивна асоціація, коли читав її. Уявляв, що от посадили за парту трьох — Джойса, Фолкнера і Бабкіну. Дали отакенну купу паперу кожному і сказали: "Пишіть". Джойс написав от стільки — вийшов "Улісс". Фолкнер менше — вийшов "Шум і лють". Бабкіна написала зовсім мало — але це рівновагові речі.
"Доця" Тамари Горіха Зерня — неймовірно оптимістична книжка. Починається з якихось дівочих фантазій і раптом перетворюється на майже епічну картину боротьби амазонок.
Які враження від літературного року?
— Я не аналітик, а відчувальник. І відчуття хороше. Є з чого вибирати. От вийшла кумедна історія з книжкою Артема Чеха. Я чого її загубив? Їх було так багато цього року хороших, що доводилося читати не одну за одною, а по три підряд щодня. Не дивно загубити. Але це прекрасно.
Прости Господи, війна допомогла нашим видавцям і письменникам. Ринок звільнився від чужих книжок, і виявилося — це класно. Це підштовхнуло авторів.
Але читачі цього переходу навіть не помітили в нас, настільки він органічний і нормальний вийшов.
Чи можна назвати тему війни домінантною?
— Я не думаю, що домінує війна. Просто так чи інакше змушує відповідати за слова. Якби не було війни, то автор може страждати, говорити якісь жахливі речі — тобто безвідповідально ставитися до сказаного. Називати трагедією те, що є водевілем. А коли є війна, ти все-таки вибираєш слова. Бо які б там страшні речі не попридумував, навіть пишучи не про неї, май на увазі, що вона є.
Думаю, нам потрібні і свій Ремарк, і Гемінґвей, і Гашек. Хоч і не буквально. І це потроху з'являється. Та ж Горіха Зерня. Або Влад Сорд (чотири роки воював на Донбасі. На основі досвіду бойових дій написав збірку оповідань "Безодня". — ГПУ), який теж не ввійшов до короткого списку.
Що для вас визначає великий роман?
— Це роман, після якого дійсність сприймаєш так, як вона там описана. У Гашека так, наприклад. Тепер щось бачимо й кажемо: "О, та це ж Швейк".
І в Чеха, і в Горіха Зерня у творах переплетені багато людських історій — родичів, близьких, сусідів. Бо інакше, ніж через ці історії, не передаси фантастичної дійсності останніх 30 років. Але в Бабкіної це на зовсім іншому рівні конструювання, немислима композиція. У мене інколи виникало містичне враження, що роман компонував комп'ютер — дуже розумний та із задатками душі. А Бабкіна йому допомагала.
А чи бачать українські читачі тих же Жадана і Забужко?
— У нас одночасно є все. І читачі, які серйозно сприймають Жадана і Забужко як щось важливе для себе. А є ті ненароком навіть не постколоніальні, а колоніальні за звичкою люди.
Наведу приклад із театрального життя. Ще не відбулася прем'єра спектаклю "1984" за романом Орвелла Київського театру на Подолі (22 серпня 2019-го. — ГПУ), а на три місяці вперед були вже розкуплені квитки. Що це означає? Що якби на афіші було "1933" — не Орвелла, а когось іншого, або "1937" — то, крім деяких звихнутих на нашій історії, ніхто не прийшов би. А тут викупляють зали наперед, бо це Орвелл, бачте. Ставлюся до нього так: "Нам би ваші клопоти". Хто жив за "совка", тому Орвелл смішний. Так, розумний дядько, вгадав усе. Але ми це пережили, а не він. І чого я повинен, як за одкровенням, іти туди. А це ж читачі переважно розкуповують квитки на виставу. Явно не знають, якою вона вийде, але купують, бо читали роман, і їм хочеться ще й почути в театрі. Це така потужна колоніальна аудиторія, яка завжди буде такою.
А якраз в останні роки нам і не потрібні Орвелл чи якісь сучасні його аналоги, бо в нас є свої автори. Які пишуть про те, що в нас зараз відбувається. Це наш феномен.
Чи є щось, що об'єднує всіх згаданих вами авторів?
— За останні майже 30 років історії нашої держави настав період, коли виросло покоління, народжене або на межі "совка" й незалежності, або прямо за неї. Нарешті здобулося на те, щоб артикульовано пояснити, що відбувалося з нами. Старші можуть добре пояснювати, але важливо, що говорять ті, за ким майбутнє.
Я відчув це дуже конкретно у збірці есеїв 32-річної Ірини Славінської "Мої запасні життя". Це книжка, в якій раптом зрозумів, що покоління змінилося. І що розказувати нинішньому анекдоти про Брежнєва буде незвично. Мені так — їм уже ні. Взагалі не беруся їм щось розказувати. Хочу їх слухати — це вже можна. А я краще помовчу.
4 
1
Коментарі