Ірка, моя пісочна фантазія, розкидані берегом неіснуючого моря червоні сандалі, найзасмагліша смужка шкіри між лопатками. Ірка, шелест сухої трави, відблиски гострого скла між дрібних камінців, Ірка ранить долоні і дряпає коліна, малює на піску букви і вчить мене читати по-перському, звідкись вона то вміє. Ірка, розбитий великий рот, синці на зап"ястях. Десь на обрії, відображений у розпеченому повітрі, догори ногами проходить велетенський караван, понурі верблюди топчуть хмари розплющеними копитами. Караван вигадала Ірка.
Ми лежимо з нею цілими днями просто сонця і граємо в гру. Ірка занурює руку глибоко в пісок, а я маю її відкопати, не торкнувшись. Вгадати кути, передбачити вигини Ірчиної руки. Порпаюся довго і врешті-решт несподівано знаходжу серед піску палець. Ірчин. Тоді руку в пісок запорпую я, а Ірка швидко викопує складеними ковшиком долонями ямку поряд, весь пісок нагло стікає в ямку, моя рука назовні, Ірка видобула мене назовні, не торкнувшись. Регочеться, стукає руками об пісок. Так нечесно! — кричу я й тікаю додому. Коли повертаюся, Ірка плаче. І що я можу?
Мама допитувала Ірку. Що вона робить зі мною? Що я роблю з нею? Але Ірка цілковито порожня. Іноді, коли я чекаю, а Ірка в домі, коли це вони приходять до неї, її мати бере мене грубою рукою за руку і відводить додому. До мене додому. Тоді моя мати кричить, що спустить на неї собак, дарма що собак у домі жодної. Не на Ірку, на її матір. Ірка табу, Ірки ніби взагалі немає. Моя мати молода. Коли ми приїхали, вона думала, що Ірка сліпа, дурна, божевільна, яка завгодно. Потім — що вона напише про Ірку в якісь організації із захисту прав дитини.
Але виявилося, що Ірка не дитина. Що Ірка все бачить і все добре розуміє. Що минулого літа Ірка народила дочку. Вона була сліпа й померла одразу. Тоді моя мати сказала, що Ірку треба відіслати з міста в колонію. Коли Ірка проходила попри наш паркан, ще не до кінця оплетений всілякою виткою і колючою зеленню, моя мама відвертала мою голову чи старалася зайняти чимось мою увагу. Одного разу мій батько наказав їй дати Ірці спокій. Мене залишили надворі.
— Ти би також до неї пішов, — кричала і плакала моя мама.
Мій батько — лікар, він тут дуже потрібен, багато хто сліпне через пісок і відблиски у повітрі, краплі вологи з моря, якого вже тисячі років як немає. У них із мамою є садиба і книжки, є жінка, яка приходить прибирати, багато грошей, багато років щастя попереду, є ціле місто, південне, відкрите на всі чотири боки, є врешті я. Це тільки в мене — одна-однісінька Ірка.
Якось мама нездужала, а Ірка йшла додому під жовтим-жовтим сонцем, і торкала рукою наш недороблений живопліт. Другою рукою Ірка трималася за роз"юшений ніс.
І що я можу? Я беру хусточку і йду за Іркою, виходжу за живопліт і обережно йду за нею, хусточка біла-біла, Ірка чи то схлипує, чи сміється, зі спини розібрати не можна. А потім вона обернулася й на мене подивилася. Очі у Ірки світлі-світлі, хусточка повільно падає додолу, я біжу до хвіртки, з якої мені заборонено виходити, я ховаюся за живопліт, і серце в мене калатає-калатає.
Другий раз Ірка прийшла з Маргою. Марга теж така собі, нічийна, але не всіхня, як Ірка. Марга щойно перед літом скінчила школу. На Ірчину руку зав"язана моя випрана, але не випрасувана біла хусточка. Забирай, каже Ірка і простягає руку. Марга потроху регочеться. Я боязко розплутую вузол в Ірки на руці. Щось таке має статися. Я тобі щось принесла ще, каже Ірка, але в неї в руках нічого немає. Давай, кажу я. ґудз нарешті піддається, я тягну хусточку, і з неї випадає прозора зелена ягода винограду, ніби крапля, котиться по долівці. На веранду з виряченими очима вибігає моя мама, а за нею жінка, яка приходить прибирати. Мама хоче щось крикнути, але починає задихатися і бігти до мене. Жінка, яка приходить прибирати, не відстає. Ірка і Марга вже регочуть десь за живоплотом, а-а-ай врешті істерично видихає моя мама і видирає мені з рук хусточку. Мама хапає мене на руки і заходиться плачем, а жінка бере в неї з рук хустку. Я сумирно вишу на мамі й шукаю очима між каміння і жмутиків сухої трави зелену ягоду.
Увечері, коли зовсім темно, мама плаче перед батьком за сьогоднішню Ірку, а я надворі і наглядаючи мене, на веранді куняє пітна дочка жінки, яка приходить прибирати. Їй, Латці, мама наказала кидати камінням, коли та побачить Ірку. Біля крісла на веранді поскладане Латчине каміння, а я знечів"я тиняюся біля живоплоту. Зелену ягоду здзьобали ласі до винограду малі птахи.
У домі прибирає Латка, вона вагітна й незаміжня, мама б"є її при нагоді
— Тобі перепало? — питається пошепки Ірка.
Вона зразу за парканом, заплетена в живоплоті, в зеленуватій темряві її майже не видно. Я мовчу.
— На, — каже Ірка і простягає мені кулак. Я підставляю долоню, п"ять холодних ягід.
— Мама не дасть мене скривдити, — кажу я про всяк випадок. Так само тихо, як і Ірка. Вона сміється і виплутується з живоплоту, я кладу одну ягоду до рота. Виноград солодкий і соковитий.
Ірко, Ірко, куди ти пішла, з яким караваном? Наступного дня Ірка зупиняється на іншому боці вулиці. Латка ліниво жбурляє камінці — один, другий, вони заледве перелітають живопліт.
— Виходь, — каже мені Ірка. Товста Латка загрозливо підводиться.
— Давай, — каже Ірка, — я покажу тобі море. Латка починає репетувати на високих нотах, а я виходжу за живопліт і ми біжимо — я й Ірка, між високих стін із піщаника, що розгороджують між собою чужі сади. Ззаду в нас летить каміння. Після садів починається пісок, і Ірка йде понуро, забувши про мене, а я йду й намагаюся втрапляти в її сліди. Слід у слід.
— Там було море, — каже майже з розпачем порожня Ірка і показує рукою кудись уперед, де в куряві фіолетовий обрій. І так ми стоїмо на піску — я трошки позаду, а Ірка, може, там, де починалося море.
Спершу нас знаходив батько і забирав мене, не кажучи ні слова. Вдома кричала і плакала мама. Тоді, першого разу, вона кинула каменем у Латку й розбила їй скроню, і тепер у Латки там потворний шрам, брунатна пляма. А Ірка ціла, гладенька і шоколадна, полірована піском Ірка, і волосся в неї, як пісок, випалене сонцем. Що їй було б із того моря? Але моря нема, іноді Ірка не приходить по мене, і я сам іду шукати її. Від неї може пахнути вином, у неї може бути розбите обличчя. Ірка все-все бачить, знає про кораблі й каравани, про золото, яким налиті найсолодші ягоди краденого винограду і дрібні достиглі дикі помідори, про червоні роти завжди підгнилих з одного боку кавунів. Але Ірка не знає, як їй жити. І так ми лежимо на піску, великі й теплі, як море. Ти будеш завжди, питаюся я в Ірки. Вона сміється.
— Нащо я тобі завжди, — каже вона. І що я можу? Як я їй скажу, нащо вона мені, така Ірка? Коли я виросту, в мене обов"язково знайдеться для Ірки де-небудь море, таке, як вона, порожнє і світле.
Моя мама нездужала, кричала і плакала, мій батько лікував, а потім на календарі скінчилося літо. Насправді я знаю — літо закінчується де завгодно, тільки не тут. Я вже не можу бачити Ірку, тільки пісок, сяючу каламуть там, де вона. Я ходжу за нею слідами тієї каламуті. Ірка мене жаліє. Може, це вона потім сказала батькові подивитися врешті на мої очі. Здійнявся якийсь особливий вітер. Коли ми з батьком виїздимо з міста, за нами женеться курява піску. Коли ми з батьком виїздимо з Півдня, я вже майже нічого не бачу.
Ірка, думаю я, Ірка. Зима звичайна, така як раніше, завжди до того.
Наступного літа ми повертаємося по маму. У домі прибирає Латка, вона вагітна й незаміжня, мама б"є її при нагоді. Пісок за городами помережаний довгими слідами ящірок і змій, я занурюю у пісок руку. Пісок теплий, на обрії фіолетовий дим. Я бачу все. В тумані від обрію в небо відштовхуються силуети кораблів, але Ірка не приходить. Я чекаю біля живоплоту до вечора, Латка складає мамині валізи, батько пішов навідати лікарню. Мені не можна залишатися довго в цьому літі, воно надто світле, надто осяяне для очей. Зранку ніхто не ходить попри живопліт, ніби ціле те літо порожнє. Я довго бігаю містом, навіть там, де ми з Іркою ніколи не були, але Ірки немає. Її дім замкнений, її сад висох. І що я можу?
1 
1
Коментарі
1