В Українському домі діє виставка старожитностей із зони відчуження. Упродовж 15 років їх там збирала експедиція МНС і поетеса Ліна Костенко, 76 років.
— У центрі Чорнобиля бігали дикі кабани Боря і Вася. Ручні: відгукувалися на імена. Борю недавно застрелили, — зітхає археолог Ольга Переверзєва, 30 років. Ми стоїмо біля великого дерев"яного човна. — Зараз розкопуємо чорнобильське городище XI–XII століття, — продовжує пані Ольга. — То була князівська дача, в якій полювали на турів, лосів, ведмедів.
Поетеса Ліна Костенко заходить з міністром культури Ігорем Ліховим, 49 років. Вона у чорному велюровому піджаку, на плечі сумка. Робить круглі очі, коли її просять відкрити виставку.
— Я думала, це начальство якесь повинно відкривати, — відмовляється.
— Раніше ми з Ліною Василівною жили в одному під"їзді, — розповідає академік Микола Жулинський, 65 років. — Часто бачив, як удосвіта вона вибиралася до Чорнобиля: в плямистій уніформі, з рюкзаком за плечима.
Ростишкслав Омеляо з МНС, 51 рік, пояснює, чому вони не ходять у експедиції влітку.
— Розростаються такі джунглі: ні хат не роздивишся, ні гадюк під ногами не помітиш. Кліщів — море, комашня забиває об"єктиви відеокамер, обличчя, — махає він руками. — Ось у цій хаті, — показує кольорове фото, — Ліна Василівна перестрибувала через гадюку. Та звила собі кубло прямо на порозі.
— Я вже зайшла в хату, треба було вийти, — пригадує вона. — Хлопці хотіли її вбити, а мені шкода стало: все-таки — хазяйка. Мене піднесло, і я перестрибнула. І гадюка ціла, і на душі спокійно.
— Ви не хвилюйтеся, — додає після тиші Омеляшко. — Ми всі експонати дезактивуємо — чистимо зубними щітками, пилососами, фосфорною кислотою.
— Ось такі сучасні технології, — сміється пані Ліна. — А ви знаєте, як Омеляшко скликає нас до автобуса? Сопілкою. Ой, це мої улюблені, — вихоплюється у неї, коли той показує круглу поліську скриньку, плетену із соснових корінців. Поряд стоїть солом"яна діжка.
Омеляшко скликає людей до автобуса сопілкою
— А це унікальний зошит, — жваво перебігає пан Ростислав до іншого стенду. — У ньому семикласник Іван Недашківський замалював хати свого села Великі Кліщі перед виселенням і написав коротеньку історію кожної.
На стіні висять намальовані на склі картини селян — лебеді, квіти.
— Такі брудні були. Я дивувалася, чому вони їх беруть, — зізнається пані Ліна. — Тепер їх не впізнаєш! Люди, які живуть у Чорнобильській зоні, дивуються, навіщо мені той Київ, пропонують залишитися, — веде далі. — Хто я, вони не знають. Я просто жінка, яка слухає їх уважно годинами. Жоден письменник на білому світі не чув таких історій! Написала три документальні повісті, скоро почитаєте, — обіцяє.
Біля виходу на неї чекає керівник ДУС Ігор Тарасюк, 38 років. У руках тримає два пакети. З білого видніється паска, у чорному — відеокамера.
— Це вам, — подає обидва їй.
Костенко здивовано запитує, що в пакунках, а тоді кличе оператора Миколу Семиногу. Рудий чоловік років 40 бере у Тарасюка чорний пакет.
— Знаєте, чому він у нас такий рум"яний? — кладе Семинозі руку на плече пані Ліна. — Бо завжди на свіжому повітрі, на радіації.
Оператор сміється.
Тарасюк підходить ближче до неї.
— Щось буде потрібно для експедиції — звертайтеся, — каже.
— Це загадка, що ДУСя зробила такий вчинок, — дивується та. — Може, вони там хороші?
Пані Ліну оточують відвідувачі виставки.
— Моя дочка пише курсову "Ліричний герой Ліни Костенко". Я їй допомагаю, — просить автограф киянка Галина Довбиус, 53 роки.
— Якщо зберетесь робити екскурсії в Чорнобиль, я згодна бути екскурсоводом, — серйозно каже Ліна Костенко й на прощання подає руку міністрові культури.
1 
1
Коментарі